Місто, у якому вже не грає музика
Як навчання в музичній школі підтримує ментальне здоров’я дітей на лінії фронту
- Українська
- English
Фортепіано у квартирі Наталки цього літа стоїть закритим. І викладачка музики, і її син Женя більше не грають на ньому, щоб не турбувати сусідів. Будь-які гучні звуки у їхньому місті тепер сприймають за небезпеку. Замість музики тут частіше чути дзижчання дронів.
«Ми живемо на верхньому поверсі. Іноді через гул дронів здається, що ми всередині вулика. Тому граємо тільки на електронному інструменті в навушниках, щоб не лякати людей літнього віку, які живуть навколо», — розповідає Наталка.
Разом із 10-річним сином та чоловіком вона живе в багатоповерхівці у Краматорську — великому місті на сході України, до якого невпинно наближається лінія фронту. Від деяких районів міста до неї — лише 10–15 кілометрів.
На літніх канікулах Женя розучує з мамою нові музичні твори й мимоволі вчиться розрізняти типи зброї, якою нищать його місто.
«Оптоволокно використовують дрони, щоб залітати вглиб міста. Вони розбивають машини та будинки. Тому я не можу спілкуватися зі своїми однокласниками, ходити на вулицю сам, гуляти, бо в нас постійні тривоги й постійно щось летить», — каже хлопчик, який шукає розраду у книжках та музиці.
Головний по тривогах
Цього літа Краматорськ із великого промислового міста перетворився на прифронтову зону. Вздовж центральних вулиць комунальники встановлюють бетонні «зуби дракона» й обплітають їх колючим дротом. Над дорогами натягнуті протидронні сітки. На околицях копають нові рови й окопи. Лінія фронту гримить вибухами дедалі ближче.
У частині районів міста місцева влада вже оголосила обов’язкову евакуацію сімей із дітьми. Район, й якому мешкає сім’я Наталки, поки вважається відносно безпечним. Та родина вже готується до можливої евакуації.
«Зазвичай, коли щось летить, першим чую я та біжу в коридор чи ванну. І кричу всім іншим, що летить дрон чи бомба. Вдома кажуть, що я головний по тривогах», — Женя сміється, хоча жарт виходить гірким.
Наталка працює директоркою Краматорської музичної школи № 1. У спокійні літні дні вона бере Женю із собою на роботу, щоб він міг грати на акустичному фортепіано чи барабанах, не боячись налякати сусідів.
Женя не уявляє свого життя без музики. Цим він вдався в маму. Коли хлопчикові сумно чи тривожно через війну, він співає або грає на гітарі.
«Я люблю співати й постійно співаю. Це відганяє дурні думки. І коли роблю якусь нудну роботу, співаю — так мені веселіше», — усміхається Женя та сідає за стареньке чорне фортепіано.
Спину тримає рівно, кисті рук — округло, наче в них лежать м’ячики. Усе так, як учила мама. З-під пальців хлопчика ллється мелодія з фільмів про Гаррі Поттера — улюбленої Жениної казки.
Коли Женя грає, він забуває і про війну, і про те, що від ранку в його місті немає світла та зв’язку, і про те, що наступний навчальний рік йому, найімовірніше, доведеться провести поза домом.
«Музика для мене — це якийсь потойбічний світ, у якому я вчуся розбиратися. Але цей світ дуже цікавий. І коли ти потроху вивчаєш ноти, нові композиції, то починаєш пізнавати його краще», — пояснює хлопчик. Гри на фортепіано його вчить мама, на гітарі — тато, а співу — викладачка музичної школи.
Останній концерт перед війною
Навіть важливі події свого життя — початок війни, навчання в евакуації та мрію про майбутній мир — Женя запам’ятовує через музику.
«Коли до війни залишався один день, ми пішли в цирк. Там було дуже цікаво. Були фокусники, жонглери, велика-велика лялька слона, і грала весела музика, — Женя веселішає від приємного спогаду, а за мить стає сумним, згадуючи наступний день. — А потім розпочалася війна. Мені було дуже страшно, і я захворів. Ми поїхали до маминої родички в село, і я там почав ходити до школи».
Живучи в родичів на початку війни, Женя продовжував онлайн займатися у своїй музичній школі. А до свята останнього дзвоника разом із викладачкою підготував виступ, розспівуючись із нею у Zoom.
«Коли я вийшов на сцену, мені було дуже страшно, бо це ж перед усією школою. Я співав “Ой у лузі червона калина”. А після виступу до мене підійшли одинадцятикласники, запропонували сфотографуватися на пам’ять і похвалили мій виступ», — згадує Женя свій єдиний номер перед глядачами.
За рік родина повернулася до Краматорська, де Женя продовжив навчання в музичній школі. Та через війну і заняття, і виступи, і музичні конкурси проходять онлайн. Хлопчик записує на телефон свої пісні й надсилає відео журі. Перемоги в таких конкурсах теж приносять радість, але Женя каже, що її важко порівняти з можливістю бачити очі глядачів.
Цього літа на тлі обстрілів, що стаються майже щоночі, в Жені з’явилася нова світла мрія. «Коли закінчиться війна, всі у Краматорську зберуться на Площі Миру та будуть радіти, що настав мир. Я хочу, щоб цього дня був концерт і я міг на ньому заспівати», — ділиться він сокровенним.
Ниточка, що з’єднує з домом
Наталка очолює музичну школу вже багато років. Спочатку вона пристосовувала навчання до карантинних обмежень через пандемію COVID-19, а потім — до реалій війни.
«Раніше ми все робили за розкладом, а тепер через постійні відключення світла, відсутність зв’язку, через те, що Zoom не працює в Донецькій області як прифронтовій, нам доводиться бути гнучкими. Тепер ми підлаштовуємося під учнів», — каже директорка, викладачка музики та концертмейстерка Наталка.
Вона жартує, що її єдиний офлайн-учень тепер — син Женя. Тільки йому вона може поправити руки за фортепіано чи підбадьорити, поплескавши по плечу. З іншими учнями зв’язок доводиться підтримувати за сотні, а іноді й тисячі кілометрів.
«Іноді це діти десь у Києві, які так само перебувають під обстрілами. Іноді — десь за кордоном. Навіть просто поговорити з викладачем — це вже для них розвантаження. Бо вони дуже сумують за Краматорськом і за домом. Інколи не можуть цього сформулювати, але те, що вони навчаються саме у краматорській школі зі своїми викладачами, — це їхній зв’язок із домом, їхня ниточка, що тягнеться додому», — розмірковує Наталка.
Від початку повномасштабної війни до музичних шкіл Краматорська почали записуватися не лише діти, а й дорослі, зокрема люди літнього віку. Вони обирають гітару, фортепіано, вокал чи баян.
«Людям хочеться мати інший світ, куди можна втекти від війни. І для дітей, і для дорослих музика — це справжня розрада. Іноді син із чоловіком грають на гітарі, а я танцюю. І ми сміємося, радіємо», — додає Наталка із сумом.
Вона розуміє, що через наближення лінії фронту невдовзі родина може втратити й ці теплі вечори вдома.
Дорога під антидроновими сітками
Поки сім’я Наталки лише міркує про можливу евакуацію, її учні — 17-річна Катя та 15-річний Гліб — уже пакують речі та готуються переїжджати до Харкова.
Каті, яка займається музикою з чотирьох років, найбільше шкода залишати вдома фортепіано. А її брат Гліб переживає, що кошенят, яких цього літа народила їхня кішка, нікому буде доглядати.
Рішення виїхати далося родині важко. Та коли обстріли зруйнували кілька будинків на їхній вулиці, відкладати евакуацію стало небезпечно.
«Цього літа я переїжджаю з Катею до Харкова, бо тут небезпечно. Буду жити там із сестрою та бабусею. Але ми дуже хвилюємося за маму», — каже Гліб, гладячи чорно-білих кошенят, які бавляться біля його ніг.
Матір дітей змушена залишитися у Краматорську, щоб заробляти на оренду квартири у Харкові та доглядати домашніх тварин.
«У місті багато прильотів, дуже гучно. Але місто все одно живе. І нам не хочеться звідси їхати. На моїй вулиці дуже багато руйнувань. Я бачу антидронові сітки в місті, і спочатку це було дуже незвично. Важко розуміти, що ось-ось треба буде залишити місто», — каже Катя зі сльозами на очах.
Надія на нові можливості для занять музикою трохи полегшує розлуку з домом. Катя вже вступила до музичного коледжу. Гліб продовжить займатися онлайн у Краматорській музичній школі № 1 і шукатиме можливості для очного навчання у Харкові.
«Я співаю та граю на фортепіано. Гліб також співає. Але в нас дуже обмежений доступ до конкурсів, бо виїжджати з лінії фронту важко. Лячно їхати дорогою під сітками: траса небезпечна, літають дрони», — пояснює Катя, яка має кілька нагород всеукраїнських конкурсів.
Останні літні дні родина проводить разом, готуючись до від’їзду. Гліб пакує спортивні речі й м’яч, сподіваючись знайти у Харкові секції з футболу та хокею. Катя збирає в дорогу концертні сукні, книжки та ноти.
«Ночі стали гучнішими, але ми намагаємося відволікатися від того, що відбувається в місті. Музика дуже допомагає мені, коли важко. Коли мені сумно, я сідаю за інструмент, і це мене заспокоює. Музика та танці — мої маленькі друзі, які завжди зі мною», — розповідає Катя, сідаючи за фортепіано.
У дитинстві вона та Гліб влаштовували домашні концерти: продавали рідним і друзям квитки за смаколики та готували справжні шоу з танцями й піснями.
«Це було дуже весело, всі сміялися та раділи. Це були мирні часи, до війни», — з теплом згадує Катя.
Тепер, залишаючи рідне місто, брат із сестрою мріють повернутися до нього професійними музикантами й знову зіграти для близьких концерт — уже вдома і в безпеці.
