Українки у ЄС: Ми втратили все в обмін на безпеку дітей

Різних жінок із різних регіонів України об’єднало спільне горе втрати вдома та спільне бажання створити безпечний затишний простір для своїх дітей

ЮНІСЕФ
image
UNICEF
17 Червень 2022

Майже щодня трирічна Кіра питає маму: «А сьогодні бомби не падають на Київ? Коли ми повернемося додому?» Щоразу ці питання розбивають серце її мамі Наталі. Відповіді у жінки наразі немає.

image
UNICEF

У лютому Наталя із маленькою донькою стали біженками. Як і мільйони українців, жінка вимушено залишила будинок і близьких, і щоб врятувати життя дитини виїхала до Європи. Як і мільйони українських мам, вона мріє, що одного разу зможе сказати доньці: «Завтра ми їдемо додому».

Але поки що Наталя та інші сім’ї намагаються звикнути до життя в Німеччині. Тут у маленькій комуні Міхендорф під Берліном вони створили українське ком’юніті. І за участю місцевої влади жінки відкрили садочок та школу для українських дітей, де самі ж на волонтерських засадах працюють виховательками та вчительками.

image
UNICEF

За даними Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ, понад 3 мільйони людей вже залишили Україну з 24 лютого, з них — 1,5 мільйона дітей.

Місце, де забуваєш про бомби

Ще три місяці тому Ірина була керівником соціальної служби, Юля — редактором, Марина — юристом, а Наталя — дизайнером інтер’єрів. Цих різних жінок із різних регіонів України об’єднало спільне горе втрати вдома та спільне бажання створити безпечний затишний простір для своїх дітей. Нині вони стали вихователями імпровізованого дитячого садка у Німеччині, куди ходить близько 30 українських дітей із сімей біженців.

image
UNICEF

«Тут дітки від 1,5 до 6 років. Деякі діти провели по три тижні у підвалі, перед тим як евакуювалися до Європи. Багато хто тікав ні з чим з-під обстрілів. А тут у безпеці, у компанії інших дітей вони відтанули. Стали забувати про бомби», — каже Наталя, поки її донька грає з іншими дітьми.

У Наталі в Україні залишився щойно збудований новий будинок під Києвом, чоловік, робота та плани на щасливе мирне життя. Вона тікала до Європи з однією валізою, куди поклала медикаменти для доньки та дві її улюблені іграшки-потяги.

image
UNICEF

«Обставини нашого переїзду до Німеччини сумні, тому інтеграція відбувається повільно. Ми не можемо відкласти телефон та не читати новини з дому. Нам психологи кажуть, що ми не маємо відкладати життя на потім. І ми дуже вдячні мешканцям Німеччини, що прийняли нас і що ми у безпеці. Але серце ти не можеш відключити й воно болить по дому», — Наташа витирає сльози, кажучи, що і вона і донька сумують по дому щодня.

Водночас жінка поки боїться повертатися, адже військова реальність може вкрасти дитинство у її дочки: «Я бачу, як моя донька грає з німецькою дівчинкою, тягне її за руку і каже: пішли ховатися, бомби летять. Її німецька подруга цього не розуміє, вона не знає, що таке бомби. І мені не хочеться, щоб для наших дітей ставало нормальним боятися».

image
UNICEF

Добрий вимір далеко від дому 

Садок для Наталі та її доньки став емоційним «рятувальним колом», де поруч із земляками виходить відчути взаємну підтримку.

«Мене тримає лише цей садок. Вдома ти мимоволі тягнешся до телефону, подивитися, що відбувається в Україні. А коли ти приходиш сюди, тут діти, вони всі галасливі, у кожного свій характер. Але на ці півдня ти в якомусь іншому доброму вимірі. І стає легше», — говорячи про дітей, жінка починає усміхатися.

Мамі двох дітей Юлі з Харкова цей дитячий садок, куди вона водить свою молодшу дочку Настю, теж допомагає почуватися не так самотньо в новій країні. Юля потрапила до Міхендорфа після 7 важких днів у дорозі, залишивши рідний Харків під звуки вибухів.

 

image
UNICEF

«Всі жінки тут вимушено покинули своїх чоловіків. І це почуття, наче тебе поділили на шматочки й витягли в тебе серце. Найважче — не знати, коли ми знову зустрінемось», — зізнається Юля, додаючи, що за будь-якої нагоди вона підтримує зв’язок із чоловіком, щоб у дітей зберігалося почуття повної сім’ї.

Юля та інші українські мами в Європі намагаються адаптуватися, говорити чужою мовою, жити у чужих сім’ях та шукати роботу. Вони навчилися обходитися кількома взятими з дому речами, і ще вчаться не соромитися приймати гуманітарну допомогу. Їм доводиться заміняти своїм дітям тат, які не можуть бути з ними, та приховувати від дітей, наскільки вони самі сумують без чоловіків, що перебувають у небезпечних зонах. Ці жінки в чужій країні теж продовжують вести свою щоденну війну між почуттям туги за домом, і бажанням захистити дітей від небезпеки.

image
UNICEF

«Коли ми тікали від війни, син із величезними наляканими очима питав мене: мамо, ми помремо, мамо, ми помремо? Я відповіла, що ми зробимо з татом все можливе, щоб у них все було добре, і вони були живі. Цією вірою та надією ми живемо і заради цього ми поїхали туди, де безпечно», — Юлія тримає на руках свою дочку Настю.

Малятко ще не розуміє, що батькам довелося розлучитися заради її безпеки. Але якщо її спитати, де її тато, Настя відповідає: «Він там, далеко» і показує маленькою ручкою в далечінь, за горизонт. Кудись туди, де залишається Україна, її рідні та будинок, куди вона з мамою та братом одного разу обов’язково повернуться.

image
UNICEF