«Мені хочеться бути людиною, яка створює добру атмосферу для інших»

У світлому класі одинадцять дівчаток старанно зв’язують стрічки білої тканини. Один завиток, другий, ще кілька — і в руках дітей з’являється маленька кулька, що згодом стане головою янгола. Лишається зробити сукню й крила та додати яскравий пасок — і от уже готовий милий оберіг.

Ведуча майстеркласу 16-річна Ліза підходить по черзі до кожної дівчинки й допомагає правильно затягнути петлі. «У всіх усе вийшло», — радіє вона.

Дівчата плескають у долоні та навіть після дзвінка ще довго не розходяться, показуючи одна одній свої нові обереги.

«Це не просто майстерклас, присвячений відродженню лялькарства й вивченню наших традицій. Це ще й емоційне розвантаження — шанс хоча б на годину відволіктися від тривог і гарна можливість поспілкуватися для дітей, які кілька років провели на онлайн-навчанні й майже не бачили однолітків», — розповідає Ліза, збираючи інструменти, тканину та нитки.

Одягнена в білосніжну вишиванку з червоними квітами дівчина зацікавилася лялькарством та українськими традиціями чотири роки тому — одразу після того, як в Україні почалася повномасштабна війна, а лінія фронту стрімко наближалася до її рідного міста Златополя.

«Коли я їхала в безпечне місце — в село до бабусі, то думала, що бачу все навколо востаннє, що останній раз спілкуюся з однокласниками та друзями. Бо бої вже точилися дуже близько до Златополя. І коли повернулася за пів року, побачила друзів і своє місто, в мене ніби відкрилося друге дихання», — згадує дівчина той момент, коли почала активно займатися волонтерством і творчістю.

Своїм рецептом, як справлятися зі стресом, знаходити нових друзів і розвиватися, вона вирішила поділитися й з іншими. Так народився проєкт проведення майстеркласів і тренінгів, які за допомогою різних активностей — від йоги до простого чаювання — допомагають дітям соціалізуватися та долати негативний вплив війни.

«Я повністю віддаюся тому, що роблю. Мені справді хочеться бути людиною, яка створює добру атмосферу для інших і допомагає», — каже Ліза, яка мріє про відкриття в майбутньому власної справи чи навіть благодійного фонду.

Почати спілкуватися

Бажання допомагати іншим Ліза перейняла в батьків. Її мама й тато з перших днів повномасштабної війни долучилися до підтримки громади.

«Мама працює в міському самоврядуванні й уже зранку в день вторгнення була на роботі. А тато працює в ДСНС, тож він також одразу поїхав на службу. Так вони майже пів року працювали без упину. Я була в бабусі, і вони могли приїжджати до мене в село раз на два тижні», — згадує Ліза морально важкий для неї період.

Зв’язок у селі був поганий, тому дівчинка не могла ані навчатися, ані регулярно спілкуватися з батьками. Тривоги додавала й невизначеність щодо того, як далі відбуватиметься її навчання й чи повернеться вона до свого класу. 

Ліза говорить: «Уранці 24 лютого був момент, коли я усвідомила, що ми можемо не довчитися разом і що, можливо, наш клас узагалі більше ніколи не збереться в школі. І це справді лякало».

Повернувшись у місто, коли безпекова ситуація стабілізувалася, дівчина вирішила активно наздоганяти пропущене за період ізоляції. Вона почала відвідувати молодіжний центр свого міста, де бере участь у кількох творчих проєктах, стала президенткою ліги старшокласників у школі та відвідує заняття з надолуження освітніх втрат, готуючись до вступу у виш.

«Я багато спостерігала за підлітками й помітила, що через війну їм стало важче спілкуватися, багато дітей закрилися. Мій клас, наприклад, дуже активний: ми багато спілкуємося, дружимо, підтримуємо одне одного. Але є класи, де діти майже не комунікують. І, мені здається, це велика проблема. Під час війни підліткам справді складно соціалізуватися», — переконана Ліза.

Вона додає, що саме завдяки тренінгам і активній участі в шкільному самоврядуванні знайшла нових друзів, а творчість підказала майбутній життєвий шлях.

Кейт Міддлтон та блекаути

У вільний час Ліза професійно створює мотанки. У її колекції — кілька десятків ляльок, серед яких не лише традиційні українські мотанки в історичному вбранні, а й, наприклад, «Марія-Антуанетта» чи «Клеопатра». Багато з них вона дарує або навіть продає за кордон.

«Коли я роблю мотанку, можу сидіти три-чотири години, повністю занурившись у процес. Це допомагає абстрагуватися від реальності, особливо під час тривог», — каже майстриня й додає, що навіть блекаути, які, на жаль, стали частим явищем цієї зими, не стають на заваді її хобі.

«Світло дають на кілька годин, тому треба встигнути все зробити швидко. Але навіть при слабкому освітленні я намагаюся працювати над мотанками. Цю сукню я дошивала при світлі ліхтарика», — дівчина знімає з полиці над робочим столом ляльку, що уособлює образ Кейт Міддлтон у довгій синій сукні з коронації Чарльза III.

Усі м’які та яскраві іграшки, якими заповнена кімната дівчини, також зроблені її руками.

«Я ще точно не знаю, куди вступатиму і яку професію оберу, але вона точно буде пов’язана або з творчістю, або зі спілкуванням із людьми», — розмірковує Ліза.

Її мама Оксана з надією додає: «Ми дуже-дуже сподіваємося, що війна все ж таки закінчиться. Нам би хотілося, щоб Ліза вступила до харківського вишу. Але поки місто обстрілюють і навчання там лише онлайн. Та ми все одно сподіваємося на краще».

Останній рік дитинства

Осмислюючи головні зміни у своєму житті за чотири роки війни, випускниця зізнається, що почала більше цінувати шкільний час і дитинство, яке через тривоги, обстріли та постійну небезпеку минає ще швидше.

У першому класі разом із Лізою навчалися 36 дітей, зараз у ньому залишилося лише 25 учнів. Як почалася війна, діти роз’їхалися по всьому світу — від Польщі до Австралії. Водночас до класу прийшли нові діти — вимушені переселенці з міст на лінії фронту.

«Ми довго не відпускаємо людей, сумуємо за тими, хто поїхав, переписуємося в чатах. І легко приймаємо нових. У нас справді дружний клас. Мені печально, коли я усвідомлюю, що скоро поїду і в університеті в мене буде новий колектив. А цих людей я знаю 11 років, і вони знають мене так само. Мені важко це відпускати», — зізнається Ліза, зауважуючи, як за роки війни подорослішали її однокласники.

Коли дівчина мріє про своє майбутнє, вона уявляє себе через п’ять років із дипломом про здобуття вищої освіти, власною справою та можливістю повертатися до рідного міста, щоб бачитися з друзями й близькими.