Діти, які більше думають про інших, ніж про себе
Історія одного класу ліцею в Харківській області, який докорінно змінила війна
- Українська
- English
Коли в ліцеї траплявся бешкет або хтось утинув якусь витівку, вчителька математики Любов Михайлівна одразу йшла до свого шостого класу. Вона була майже впевнена, що ускочили в шкоду її підопічні.
«Якщо хтось мугикав з-під сходів школи, чи знімав двері з петель, чи бився, чи борсався в багнюці й викидав куртки — це були мої», — згадує вона й хитає головою.
Зараз ці спогади змушують класну керівницю сміятися, та свого часу їй довелося залучати психолога, соціальну службу та батьків, щоб нормалізувати атмосферу у класі.
Та діти, які пройшли через дорослішання, карантин, війну, дистанційне навчання й втрати, несподівано для всіх виросли в найкращий у школі клас.
«Хоч як це дивно, та всі негаразди, що випали на їхню долю, зробили їх більш відкритими. У зв’язку з війною вони роз’їхалися по світу й дуже сумували. А коли повернулися, то не замкнулися в собі, а навпаки, стали емпатійнішими, людянішими. Вони тепер думають про інших, про те, як комусь поруч. У них немає ось цього підліткового егоїзму — “усе моє і все для мене”. Це клас, на який може покластися вся школа».
Рецепт дружби від Любові Михайлівни
Златопіль — невелике аграрне містечко на сході України, розташоване менше ніж за 100 км від Харкова. Це відносно безпечна частина Харківської області, віддалена від лінії фронту. Але негативний вплив війни відчувається й тут. З лютого 2022 року всі школи міста перейшли на онлайн-формат навчання.
Златопільський ліцей № 6 уперше від початку повномасштабного вторгнення перейшов на змішану форму навчання восени минулого року. І для учнів з класу Любові Михайлівни це стало великою подією, адже це їхній останній рік у школі.
Вимушений захисний захід у школах в умовах тривалих обстрілів – заклеєні скотчем навхрест вікна, що допомагає зменшити ризик розльоту і порізів уламками скла під час вибухів.
За роки війни склад класу дуже змінився: у першому класі навчалися 36 дітей, зараз залишилося лише 25 учнів. Через безпекову ситуацію діти роз’їхалися по всьому світу — від Польщі до Австралії. Водночас до класу прийшли нові діти — вимушені переселенці з міст на лінії фронту.
«Це був дуже складний клас, коли вони прийшли до мене в п’ятому. Але вони вже тоді вміли чути інших», — згадує вчителька, яка до цього вже випустила чотири класи як класна керівниця.
Перше, що зробила Любов Михайлівна, — це був не перегляд навчальної програми і не перевірка знань. Це була поїздка до Львова. Педагогиня вважає, що ніщо так не об’єднує дітей, як спільно проведений час у неформальній атмосфері й пригоди.
«Ми їздили всюди, куди тільки могли. І навіть напередодні війни, коли відкрився Харківський екопарк, ми туди поїхали. Був сонячний морозний день. Усі змерзли, але були такі щасливі. Я розуміла: що більше ми їздимо й ходимо разом, то більше діти відкриваються», — ділиться пані Любов своїм рецептом створення доброї атмосфери, сидячи у шкільному сховищі, де нині проходить більшість уроків її класу.
В одній із таких поїздок учительці вдалося відверто поговорити з хлопцем, який був ініціатором усіх витівок у класі. Той розповів, що його раніше ображали, і стало зрозуміло, звідки взялася ця агресія. «Після цієї розмови все стало простіше. Я захистила цього хлопчика, і він відкрився. І вся шкода припинилася», — з теплою усмішкою згадує Любов Михайлівна.
Ближня зона
Навіть в умовах онлайн-навчання під час пандемії та війни клас не розгубив знань. У ньому десять відмінників, а решта учнів навчається дуже добре. Та класній керівниці це коштувало великих зусиль.
«Навіть у період дистанційного навчання ми спілкувалися щодня. Контроль був обов’язковий: якщо дитина не з’являлася, я вже знала, що писати батькам. Головне — чесність. Якщо проспали, скажіть прямо. Найгірше — це вигадки. Бо бувало, що тільки урок української літератури, так раптом половині класу треба до стоматолога», — сміється Любов Михайлівна, яка за три десятки років роботи у школі вивчила всі дитячі вимисли.
Та коли клас минулого року нарешті зібрався разом, учні не могли розійтися і вчительці довелося телефонувати батькам, щоб ті забрали дітей по домівках.
Кілька дітей-переселенців, які приїхали до Златополя з міст, знищених обстрілами, швидко влилися в колектив.
«У нас були важкі події. В однієї з учениць загинув тато. До нас прийшли нові діти — всі відчували вплив війни. Але клас справді підтримує кожного. Діти стали дуже чуйними за ці роки. І в кожного є близьке коло спілкування, є своя “ближня зона”».
«Тут ми всі близько одне до одного. Завжди разом», — додає класна керівниця.
