Холод та обстріли. Діти в Києві готуються зустрічати важку зиму
Через постійні обстріли, пошкоджені будинки та відсутність тепла й електрики діти в Києві змушені навчатися, жити та готуватися до зими в умовах війни, мріючи про безпеку й тепло.
- Українська
- English
Щодня після школи 12-річний Костя, не знімаючи куртки, вмощується на дивані у своїй старій квартирі. Тут, затиснувши ліхтарик підборіддям, хлопчик вчить уроки та намагається не мерзнути. Його письмовий стіл перекосило від обстрілу та води, якою рятувальники гасили пожежу в будинку. Після серпневого обстрілу, коли Кості довелося рятувати свою улюблену руду собаку Айрін та бинтувати ногу пораненій бабусі, житло перестало бути затишним і теплим.
«У наш будинок влучила ракета, мої сусіди загинули. І нам сказали, що ми не можемо жити тут ще кілька років, бо дах пробито і він горів. А в нашій квартирі обвалився шматок стіни татові на голову», — Костя показує хаос навколо себе, серед якого ще влітку було його звичне життя.
Родина зараз винаймає іншу квартиру, та вона розташована далеко від школи. Тож хлопчик приходить після уроків у свій пошкоджений дім, робить домашні завдання та чекає на тата з роботи, щоб разом поїхати до орендованого житла.
«У новій квартирі теж вимикають світло, й часто немає води. А опалення немає ні тут, ні там», — розповідає Костя, одягнений у теплу куртку, шапку і дві пари рукавичок. Коли він вигулює Айрін на вулиці чи робить уроки у квартирі без опалення, руки особливо мерзнуть.
Відсутність світла, стабільного тепла і водопостачання, постійні тривоги, обстріли та загроза життю — це реальність, у якій цієї осені живуть діти в Києві. Колись наближення зими означало для багатьох новорічні свята, канікули та катання на гірках. Та війна перетворила для українських дітей зиму з часу пригод на час випробувань.
«Я мрію жити в країні, де завжди жарко»
У класі Кості навчаються 24 дитини. Та хлопчик не пам’ятає, коли востаннє бачив свій клас у повному складі. Частина дітей виїхала з міста через постійні обстріли, частина часто хворіє через холоди.
«Тільки почався урок, ми тільки сіли за парти, і тут гудить тривога, й ми йдемо в сховище. Потім дають відбій, і ми знову піднімаємося в клас. І як тільки сідаємо за парти, знову сигнал тривоги. І так може бути по чотири рази за кілька годин», — Костя описує свій звичайний шкільний день.
Його школа в Солом’янському районі Києва теж постраждала в серпні від масованого обстрілу. Та якщо заклад вдалося відремонтувати до початку навчального року, то будинку хлопчика пощастило менше.
Усі вікна багатоповерхівки забиті фанерними листами. «Опалення цього року в нас вже не буде, бо від вибуху пошкодило труби», — каже Костя та допомагає батькові Дмитру зібрати ще частину речей, щоб перевезти до нової квартири.
Говорячи про мрії, Костя зізнається, що хотів би в майбутньому жити в країні, де немає зими.
«Десь, де завжди сонце і весь рік літо», — додає Костя, надягає свої теплі рукавички та бере за повідець руду собаку, що грається біля його ніг.
«Вікна в нашій із братом спальні вибиває вже втретє»
14-річний Ілгар та його молодший брат, 10-річний Юсіф, ніколи не зустрічали Костю. Але вони теж знають, як це — прокидатися від вибухів і знову бачити розбиті вікна власної спальні.
Цими вихідними в п’ятиповерхівку, де мешкає родина хлопців, влучила ракета.
«Ми були з мамою у сховищі біля дому, та навіть там, під землею, відчули, як крізь нас пройшла вибухова хвиля. І тільки коли вийшли назовні, побачили, що наш будинок горить, а квартири на першому поверсі просто немає», — каже 14-річний Ілгар.
У його квартирі вибиті вікна, вибухом пошкодило двері, а комп’ютер, за яким вони з братом роблять уроки, впав зі столу та розбився.
«Це вже втретє за рік, коли нам вибиває вибухом вікна. Ми дуже лякаємося з братом кожного разу», — додає хлопчик.
Ілгар та Юсіф, тепло вдягнувшись, допомагають бабусі прибирати у квартирі, поки їхні батьки шукають плівку та фанерні листи, щоб забити вікна. У квартирі вже холодно, а опалення та стабільного електропостачання немає.
Тож замість навчання чи ігор хлопці цими днями намагаються очистити від бруду та уламків скла свої речі й іграшки. «Мама поранила руки уламками скла. Та нам усім пощастило, ми всі залишилися живі», — каже Ілгар, стоячи біля розбитого вікна.
