Діти, які ніколи не підводять
Історія одного класу ліцею на Харківщині, учні якого виросли у воєнний час
- Українська
- English
Вчителька математики зі Златополя Любов Михайлівна має особливий спогад про свій останній клас, який був із нею десять років. Харківську область і всю країну тоді вже охопила повномасштабна війна, і класній керівниці треба було зібрати дітей, щоб обговорити, як вони навчатимуться далі.
«Мені треба було терміново зібрати всіх. І терміново — це за 20 хвилин. І от я сиджу, чекаю. Минає 20 хвилин, і я думаю: "Невже ніхто не прийде?" А потім бачу, як вони йдуть — один, другий, третій — і заповнюють клас повністю. Це було так приємно і так щемко бачити, що вони не підвели. І такими вони й залишаються — дітьми, які ніколи не підводять»
Сьогодні цей спогад виринув з пам’яті знову, коли схвильована класна керівниця востаннє чекала своїх дітей на сходах Златопільського ліцею № 6. І вони приходили одне за одним, дарували їй квіти, обіймали та дякували за теплі роки, проведені разом.
Останній шкільний день
Кожен з її учнів сонячний червневий день випускного розпочав по- різному. Ось випускниця-відмінниця, 17-річна Вероніка, в золотій довгій сукні, що так пасує до її золотої медалі, йде на алею пам’яті свого міста, щоб покласти червону троянду до портрета свого тата — медика, який загинув на війні. Вона знає, що тато сьогодні пишався б нею.
Ось президентка ліги старшокласників, 17-річна Ліза, перевіряє сценарій випускного, розкладає аркуші з надрукованими віршами та промовами, роздає їх однокласникам. Дівчина дає останні настанови, щоб свято пройшло ідеально.
А ось 16-річний спортсмен і піаніст Микита репетирує шкільний вальс із мамою, щоб не заплутатися в рухах від хвилювання, коли танцюватиме його на майданчику перед школою.
У першому класі разом із Лізою, Веронікою та Микитою навчалися 36 дітей. Зараз у ньому залишилося лише 25 учнів. Коли почалася війна, діти роз’їхалися по всьому світу — від Польщі до Австралії. Не всі змогли приїхати на випускний у Златопіль. Та всі сьогодні згадували свої десять років у школі: халепи, в які потрапляли разом, дружбу, що лише міцнішає з роками, та підтримку, що дає змогу пережити складнощі війни.
Раніше ЮНІСЕФ уже розповідав історії кількох учнів з цього класу, чиї життя та плани на майбутнє змінила війна, та їхньої вчительки Любові Михайлівни, яка з найбільш проблемного класу школи виховала найкращий. І сьогодні ми проводжаємо їх у доросле життя в їхній останній шкільний день.
«Війна змінила нас усіх»
Златопіль — невелике аграрне містечко на сході України, розташоване менше ніж за 100 км від Харкова. З лютого 2022 року всі школи міста здійснювали навчання в онлайн-форматі.
Златопільський ліцей № 6 уперше від початку повномасштабного вторгнення перейшов на змішану форму навчання восени минулого року. І для учнів з класу Любові Михайлівни це стало великою подією, адже це був їхній останній рік у школі.
«Їм багато дало те, що вони нарешті вийшли хоча б на змішане навчання й почали бачити одне одного. Найважчим для всіх нас був 2022 рік. Панувала повна безпорадність: ми не знали, що робити, чи ховатися, чи плакати, чи тікати. А цього року вони розкрилися завдяки зустрічам і спілкуванню. Щиро вдячна ЮНІСЕФ та всім, хто працював над створенням укриття в нашому ліцеї, щоб діти могли вчитися»
Цей рік був вирішальним для вступу до вищих навчальних закладів та життєвого вибору. Випускники, зокрема Ліза, Микита і Вероніка, крім уроків, відвідували заняття з надолуження освітніх втрат від ЮНІСЕФ, які дали їм змогу підтягнути знання з предметів НМТ.
Вероніка планує вивчати медицину в Харкові, незважаючи на всі ризики перебування в прифронтовому місті. «Війна змінила всіх нас, наші погляди на життя. Вона дуже сильно зачепила мою родину. Я втратила батька, мого наставника й найближчу для нас із мамою людину. І після його загибелі я вирішила, що мені потрібна не просто престижна професія, а така, яка буде корисною людям і суспільству. Тому я обрала медицину», — розмірковує дівчина, розправляючи фалди своєї святкової сукні.
Ліза, чиї амбіції змінила ізоляція під час війни, тепер планує створити благодійну організацію для постраждалих від війни дітей, щоб допомагати їм соціалізуватися. Волонтерство та проведення майстер-класів у школі лише зміцнили її наміри.
Для Микити, який через війну змінив кілька шкіл і країн, цей рік у школі був найщасливішим. Вимушено навчаючись у Болгарії та Ізраїлі, хлопець мріяв повернутися до свого класу.
«Мої найкращі спогади — це наші поїздки разом із класом, екскурсії, подорожі потягом. Це те, що згадуватимеш у дорослому житті», — усміхається Микита та обіцяє, що навіть після вступу до юридичного вишу в Харкові приїжджатиме до друзів у Златопіль кожні вихідні.
Спогади на все життя
Свято в 11 класу виходить піднесеним і трохи сумним. І коли діти прощаються з класною керівницею, Любов Михайлівна вже не приховує сліз. Вчителька більше не планує брати класи. Тож діти, що виросли на її очах, для неї справді особливі.
«Важкувато з ними було. Всі вони різні: багато ініціативних, креативних, багато й тихих. Але головне, що вони завжди прийдуть на допомогу. Ця людяність — головне не тільки в школі, а й у житті: бути небайдужим і ніколи не проходити повз», — з гордістю каже вчителька, спостерігаючи, як Ліза отримує атестат.
Ліза також усміхається крізь сльози, згадуючи себе дівчинкою, яка поспішала на свій перший шкільний дзвоник. Це спогад, який вона забирає із собою в доросле життя.
