Хлопець, який подорослішав за мить
Історія Микити з Харківщини, який змінив кілька країн та шкіл, рятуючись від війни
- Українська
- English
День Микити розписаний по годинах: школа, тренування, підготовка з репетиторами до іспитів, допомога батькам. Усі ці справи треба узгодити з графіком вимкнень світла, встигнути зарядити гаджети й вивчити уроки. Але потім він сідає за фортепіано — і час ніби зупиняється. Пальці літають по клавішах, а на чорній лаковій поверхні інструмента відбивається зосереджене й натхненне обличчя хлопця.
UNICEF
— Більше емоцій, Микито! Це твір, який потребує бурі почуттів, — каже вчителька музики, а за сумісництвом — великий друг хлопця пані Наталя.
Микита сьогодні грає твір норвезького композитора Едварда Ґріґа «Серце поета», і піднесений романс дається йому не одразу.
— Твір має бути яскравим, але, боюся, в мене не виходить, — зізнається 16-річний випускник.
Але пані Наталя переконує:
— Боятися нічого, я в тебе вірю і з усім допоможу.
Вчителька сідає за сусідній рояль, починає грати разом із Микитою — і музика починає литися.
Колони танків, що йшли в напрямку дому
За чотири роки повномасштабної війни Микита з міста Златопіль, що на Харківщині, змінив кілька шкіл і країн. Однак весь цей час хлопець мріяв повернутися додому — у свій клас, до своєї музичної школи, до вчителів і друзів.
«За кордоном усе було не те: складна мова, незнайомі люди у школі. Було важко вчитися й взагалі дуже хотілося назад», — згадує Микита вимушені переїзди.
Златопіль — невелике аграрне містечко на сході України, розташоване менш як за 100 км від Харкова. Це відносно безпечна частина Харківської області, віддалена від лінії фронту. Але в лютому 2022 року ситуація здавалася критичною: школа Микити зачинилася, бої точилися вже на околицях Харкова, обстріли діставали й до Златополя. Тож мама Микити вирішила виїжджати за кордон заради безпеки сина.
«Ми їхали до Львова кілька днів, на дорогах були страшенні затори. Я пам’ятаю колону танків, що йшли в напрямку нашого міста. Це був дуже важкий період, бо не було зрозуміло, що буде завтра. Не було зрозуміло, чи повернуся я хоч колись у свою школу, чи побачу однокласників знову», — згадує підліток і додає, що їхня дорога до Болгарії тривала понад тиждень.
У новій країні через мовний бар'єр хлопця перевели у менший клас у школі.
«Мова трохи схожа на нашу, але все одно багато чого я не розумів. Тому мене замість 7 відправили в 6 клас. Було нецікаво і якось не так, тож ми з мамою вирішили, що я піду з тієї школи», — розповідає Микита.
Після невдалої спроби очного навчання за кордоном він повернувся до рідного класу Златопільського ліцею № 6 на онлайн-заняття.
«Було класно бачити друзів хоча б так — через екран телефона», — усміхається хлопець.
Після Болгарії родина переїхала до Ізраїлю, а згодом, після півтора року життя в статусі вимушених переселенців, змогла повернутися додому.
«Коли стало зрозуміло, що вдома більш-менш безпечно, і мама сказала, що ми повертаємося, я був дуже радий», — згадує Микита, для якого його клас завжди був особливо важливим.
Музика, спілкування та спорт як терапія
Ниточкою, що міцно зв’язувала його з домом, була музика. Микита не полишав гру на фортепіано й заняття з пані Наталею.
«Ми навіть зйомні квартири за кордоном шукали з фортепіано», — додає хлопець, який не раз посідав призові місця на музичних конкурсах.
Директорка школи мистецтв Златополя Наталя Євдокимова зауважує, що Микита до війни і Микита тепер — це дві різні людини.
«Це покоління дітей стало дорослим занадто рано. Такі реалії війни. Наприклад, Микита, коли прийшов до мене кілька років тому, був дуже активним хлопчиком — я не могла з ним впоратися. Постійно балакав, щось розповідав — такий він балакун. А щойно почалася війна, він поїхав, і наче щось всередині нього клацнуло — за одну мить подорослішав. І повернувся зовсім іншим», — пояснює вчителька, яка вбачає в Микиті справжній музичний талант.
І хоча хлопець не планує пов’язувати своє майбутнє з музикою, саме вона допомагає йому пережити реалії війни.
«Фортепіано й паверліфтинг — мої головні захоплення. Це ніби зовсім різне — грати і піднімати вагу, — але обидва заняття приносять мені задоволення. Ну, ще спілкування з друзями», — каже Микита, який на останніх змаганнях з паверліфтингу підняв штангу вагою 82 кілограми.
Цей рік — останній для Микити у його класі та рідному ліцеї. Далі він планує вступати до юридичного вишу. І поки життя не змінилося остаточно, хлопець намагається проводити якомога більше часу з друзями та однокласниками.
«Дуже шкода, що війна відбирає в дітей їхню безпосередність і дитинство, — зазначає пані Наталя, поки Микита повторює емоційний твір Ґріґа. — Щоб зберегти цю дитячість якнайдовше, треба приділяти дітям увагу, розвивати їхні таланти й підтримувати. Часто саме музика та спілкування — найкращі терапевти».