Працівники на передовій, які піклуються про кожну дитину заради відновлення України
По всій Україні віддані професіонали невтомно працюють заради захисту дітей, адже це найцінніше, що має країна для свого відновлення.
- Українська
- English
Навіть в умовах нищівної для українських міст і сел війни освітяни, соціальні працівники, медики, рятувальники, фахівці сфери водопостачання демонструють надзвичайну рішучість у своїх щоденних діях — чи то викладаючи в бомбосховищах, чи то приймаючи пологи в підвалах, чи рятуючи сім'ї від небезпеки. Щодня вони йдуть на роботу з єдиною метою — зробити життя дітей у часи лихоліття кращим.
Ганна
Вчителька, Запоріжжя
У Запоріжжі підхід до освіти переосмислюється: в інноваційних центрах відновлення навчання емоційна безпека дітей стала пріоритетом нарівні з поверненням до навчання. За словами вчительки Ганни Легуцької, особливим центр відновлення навчання робить те, що він зосереджується не на оцінках, а натомість дає змогу пробувати, помилятися, з’ясовувати й вчитися без страху.
«Ми пропонуємо безкоштовні додаткові заняття для учнів 5–7 класів. Однією з найбільших потреб наших учнів є живе спілкування — як з однолітками, так і з вчителями».
Ми бачимо, наскільки важливо для них спілкуватися вільно, при цьому не заважаючи одне одному, і взаємодіяти з вчителем без тиску формального оцінювання. Це дійсно допомагає їм подолати втрати в навчанні, спричинені війною. Ви можете побачити різницю: тепер вони беруться навіть за незнайомі завдання з більшою впевненістю. А оскільки я також викладаю деяким з них у звичайній школі, то можу підтвердити, що їхні академічні результати теж покращуються»,— пояснює пані Ганна.
Любов
Дитяча психологиня, Златопіль, Харківська область
Під час війни інклюзія має ще більше значення, адже вразливі діти стикаються з низкою нових викликів. У Харківській області створені безбар’єрні та безпечні інклюзивні простори для дітей з особливими освітніми потребами, де вони мають змогу отримати підтримку від вчителя-реабілітолога, логопеда, психолога та фахівця з розвитку.
«Завдяки корекційно-розвивальним заняттям є прогрес у багатьох дітей. Ми дуже втішені тим, що діти, які взагалі мовчали, починають поступово говорити. І батьки дуже вдячні, кажуть нам: “Дякую!” І ти їм кажеш: “Дякую!” Бо це надихає рухатися далі», — розповідає дитяча психологиня Любов Погрецька, яка координує проєкт у місті Златополі.
«На превеликий жаль, у нас не було дефектолога. І раніше батьки з дітьми, що мають розлади аутичного спектра, змушені були їздити далеко на сенсорну інтеграцію».
«А головна проблема в тому, що це дуже дорогі заняття. Під час війни в місцевих мешканців, особливо в переселенців, просто не було на це коштів», — пояснює пані Любов.
Ірина
Вчителька літератури, Одеса
Освітні заклади — це не лише місця для навчання, а й осередки емоційної підтримки в часи кризи. Ірина Сухініна, вчителька української та світової літератури та класний керівник в одеському ліцеї, стала для своїх учнів джерелом життєво важливої психологічної підтримки.
«Вони стали більш нервові, не можуть зосередитися, інколи приходять на уроки й майже засинають. І я розумію, коли вони вночі не спали, були в укритті, а на ранок мають прийти до школи — вони не просто не можуть опанувати предмет, їм складно опанувати себе», — ділиться вчителька.
Попри власні втрати — смерть батьків та загибель деяких учнів, що було для неї особистою трагедією, — пані Ірина знаходить у собі сили бути опорою для своїх вихованців. З непідробною теплотою в голосі вона говорить:
«Я звертаюся до них обов'язково: "Сонечка мої, доброго ранку, не поспішаємо. Поки тривога, чекаємо на відбій, а потім збираємося до школи. Я всіх чекаю для того, щоб обійняти"».
Олександр
Начальник аварійної дільниці водоканалу, Краматорськ
Героїв часто можна зустріти там, де найменше очікуєш їх побачити. Олександр Халява працює начальником аварійної служби Краматорського водоканалу. Для своїх чотирьох дітей він — справжній герой. Поки діти навчаються онлайн під звуки повітряних тривог, Олександр з командою ремонтують водогони.
«Ми докладаємо всіх зусиль, щоб подача води була цілодобово. Якщо стається аварія, ніхто не залишає пост до повного відновлення мережі. Працюємо в екстремальних умовах, ліквідовуємо наслідки ракетних атак. Один наш працівник дістав тяжке поранення, але через пів року повернувся до роботи. Найважливіше для мене — зберегти людей!» — каже фахівець.
Попри труднощі Олександр любить свою роботу й називає себе щасливою людиною. Він упевнений, що тримати високу планку у професійній діяльності йому допомагають колеги. За його словами, всі 270 працівників водоканалу — це одна велика родина.
«Війна всіх нас згуртувала. Я знаю всіх родичів, дітей та онуків своїх колег. А ще знаю, що після роботи на мене чекає моя сім’я — це моя головна мотивація!».
Алла
В.о. завідувача відділення інтенсивної терапії новонароджених, Харків
У найскладніші моменти життя медики виявляють неймовірну відданість справі. Алла Іванівна виконує обов'язки завідувача відділення інтенсивної терапії новонароджених у харківському медзакладі, де за рік приймають понад тисячу пологів. Сюди направляють жінок, які мають ускладнення під час вагітності. Пані Алла говорить, що у їхньому відділенні надають медичну допомогу не лише вагітним із Харкова та області, а й переселенкам та жителькам сусідніх регіонів, зокрема тих, які перебувають під постійними обстрілами.
«У нас є пацієнтки з Краматорська, Слов'янська, що на Донеччині. Жінки в тяжкому стані, бо до нас направляють складні випадки», — уточнює лікарка.
Алла Іванівна пишається тим, що попри виклики війни, з якими стикаються жителі Харкова, у їхньому медзакладі надавати допомогу за останніх три роки не припиняли ні на мить.
«На початку війни наші діти разом із матерями були переведені в підвальні приміщення, де була організована реанімаційна допомога в повному масштабі. Під час війни в нас, попри те що ми не були підготовлені до нових викликів, не було жодного летального випадку».
«Зараз наш пологовий також має змогу надавати допомогу в повному обсязі. В нас є генератори, є резервна вода, є всі можливі медикаменти та апаратура. Якби цих умов не було, ми були б паралізовані й не могли б надавати допомогу у складних неонатальних випадках, що потребують штучної вентиляції легень», — розповідає Алла Іванівна.
Ірина
Директорка школи, Кегичівка, Харківська область
Під час війни для дітей критично важливо підтримувати фізичне здоров'я, особливо коли їхнє психічне здоров'я витримує таке колосальне навантаження. У Кегичівській громаді Харківської області понад 700 дітей знаходять розраду від жахіть війни у шкільному спортзалі.
Директорка ліцею Ірина Юсова каже, що майже всі учні залучені до занять фізкультурою, а спортивні секції відвідують близько 200 школярів.
«Діти фактично з 2020 року були відірвані від звичних систем навчання у зв’язку з карантином, а потім змушені були навчатися дистанційно в умовах війни. Цю ситуацію ще ускладнив страх батьків перед тим, що буде завтра, чи нічого не трапиться з дитиною дорогою до школи», — підсумовує директорка освітнього закладу.
«Заняття в секціях і гуртках дають змогу дітям бути поряд зі своїми друзями, відчути себе частиною колективу, отой командний дух, дізнатися, що таке перемога. В нашому ліцеї вирує спортивне життя».
Тетяна
Вихователька дошкільного закладу, Суми
Діти дошкільного віку, які постраждали від війни, потребують особливого підходу, який би поєднував розуміння особливостей їхнього розвитку з умінням працювати з травмою. Завдяки впровадженню інноваційної програми «2 на 2» від ЮНІСЕФ дошкільнята на Сумщині мають змогу повернутися до очного навчання у спеціально облаштованому укритті.
«Спочатку дітки були більш замкнутими, боялися різких звуків, навіть коли десь на вулиці машина проїжджала. Ця тривожність у повітрі витала», — згадує вихователька Тетяна Колеснікова.
Кожне заняття тут починається з особливої руханки «Я і ти», яку створили ЮНІСЕФ спільно зі Світланою Тарабаровою. Цю пісню діти між собою називають «Ми шукаємо спокій».
«Коли вони приходять на заняття, хтось ще досі спить, хтось дуже збуджений, бо ніч була неспокійною. Але діти одразу питають: "Тетяно Василівно, а коли ми будемо спокій шукати?"».
«Наші заняття — це не просто гра. Це спосіб здобути нові знання, навички й знайти нових друзів».
«Раніше дітки не знали одне одного, але завдяки спілкуванню під час занять вони стають справжніми друзями. Зараз дітям дуже не вистачає спілкування, тому вони люблять вправи, під час виконання яких ми спілкуємося, сідаємо колом, обіймаємося. Я помітила, що їм не вистачає ще й обіймів. І все це ми намагаємося тут надолужити», — говорить Тетяна.
Олена
Кейс-менеджерка, Харківська область
У моменти трагедії саме швидке реагування здатне відкрити шлях до одужання замість безнадії. 13-річний Назар із Харківщини був серйозно поранений унаслідок вибуху нерозірваного снаряду під час прогулянки в рідному селі у листопаді 2024 року.
«Коли ми вперше завітали до Назара, він не дуже йшов на контакт. Напевно, це була така реакція дитини на те, що сталося».
«Під час наступних візитів Назар уже більше контактував, розповідав про навчання, про свої хобі й навіть ділився спогадами про деякі моменти тієї події», — розповідає соціальна працівниця Міжнародного комітету порятунку Олена Гунченко.
Олена говорить, що про поранення Назара дізналася з новин. У той же день розшукала контакти мами й зателефонувала, щоб запропонувати підтримку. На жаль, Назар — не єдина дитина на Харківщині, якій спеціалістка надавала підтримку після поранення. «Дуже багато в мене таких випадків із пораненими дітьми, понад 30. Це різні вибухові травми, в тому числі й від обстрілів у Харкові», — ділиться вона із сумом.
Владислав
Керівник рятувального відділення, Херсон
У разі прямої загрози рятувальники стають першою лінією захисту, що дає змогу всім іншим службам діяти. З моменту повномасштабного вторгнення у 2022 році Державна служба України з надзвичайних ситуацій стикнулася з безліччю викликів. Утім Владислав Горецький, керівник рятувального відділення в Херсоні, разом із колегами не втрачають рішучості допомагати тим, хто цього потребує.
«З початку повномасштабної війни стало складніше працювати, особливо через повторні удари, коли деесенесникам надходить виклик, а потім йде повторний обстріл. І дуже важко бачити, що зараз, в умовах війни в Україні, найбільш вразливими є діти».
«Але я ніколи не думав змінити професію. Від початку і до кінця я впевнений, що я там, де потрібен. І під час війни навіть більше сенсу з'явилося в тому, що ми робимо», — розповідає Владислав, стоячи біля великої червоної машини ДСНС в одній із частин Херсона — міста, що досі майже щодня обстрілюється.
Валерія
Арттерапевтка, Дніпро
Творче самовираження стає потужним інструментом зцілення та налагодження зв’язків у ті моменти, коли традиційне навчання порушене. У Дніпрі, де більшість навчальних закладів і гуртків наразі закриті, ЮНІСЕФ сприяє соціалізації дітей за допомогою арттерапії, казок та диджеїнгу.
Арттерапевтка Валерія Білецька розповідає, що сьогодні маленьких дітей потрібно заново вчити тримати олівець, вивчати з ними кольори, розвивати уяву.
«Під час занять вони ще й спілкуються. Зараз деякі дитсадки і школи закриті, навчання відбувається в дистанційному чи змішаному форматах, тож дітям спілкування сильно не вистачає. Коли ці діти стануть дорослими, вони не зможуть нормально між собою спілкуватися, — ділиться міркуваннями Валерія. — А під час занять вони граються, дізнаються одне про одного щось цікаве, відчувають, як правильно дружити і проводити разом час».
«Після занять діти стають веселими, вони забувають про всі ці жахливі речі, відволікаються й підтримують дорослих, які на це навіть не очікують».
