Мобільна команда ЮНІСЕФ — дороговказ для вимушених переселенців

«Дітки, намалюйте свій настрій, будь ласка!» — у їдальні притулку для внутрішньо переміщених осіб психологиня Світлана Тодавчич спілкується із малечею, як із добрими друзями. Вони обговорять малюнок та окремі його деталі — дитина врешті відкриється і стане спокійнішою. А за кілька хвилин пані Світлана вже консультуватиме Олену з Одеси та розпитуватиме її про актуальні потреби: чи вдалося налагодити побут у новому помешканні та як справи з пошуком роботи. Згодом вислухає літню пані Людмилу з Лисичанська: жінці стає легше, коли вона має змогу розповісти про свої гіркі переживання. Роль психолога в мобільній мультидисциплінарній команді ЮНІСЕФ різноаспектна — він і комунікатор, і координатор, і помічник, який щиро переймається ситуацією кожної людини.

У селі Перехрестя, що неподалік Виноградова на Закарпатті, у колишньому інтернаті мешкають близько 80 внутрішньо переміщених осіб, серед яких 36 дітей. Донеччина, Харківщина, Одещина — географія походження людей строката, а історії родин схожі: рятувалися від ракет і бомб, які принесла на українську землю війна. 

Мультидисциплінарна команда ЮНІСЕФ у складі соціального працівника, юриста, психолога і медика регулярно відвідує цей притулок, як і інші у виноградівській громаді, щоб поспілкуватися з вимушеними переселенцями, дізнатися їхні потреби, допомогти з оформленням документів, реєстрацією, а також у побутових справах, наприклад, записатися до лікаря. Та й просто увага та добре слово фахівців багато важать для людей, змушених шукати прихисток далеко від дому.

«Наше завдання — оперативно реагувати на життєві ситуації людей, які приїхали в наші громади, рятуючись від війни. Це професійний виклик, адже історії складні, часом трагічні. 

Психологія — це моє життя. Цю роботу я дуже люблю. Координую діяльність психологів нашої громади. Своє призначення вбачаю в тому, щоб допомагати, бути корисною, служити людям. Психолог — це той, хто несе світло, коли людина шукає свій шлях. І я прагну бути тим світлом. Це наша місія сьогодні — підсвітити шлях, наче "ввімкнути світло" для переселенців», — говорить фахівчиня.

Членів мобільної команди запрошують на чай у колишній кабінет природознавства. Зараз тут мешкають Марія з Харкова, Ганна з Одещини та Олена зі Слов’янська, а також їхніх шестеро дітей: Тимур, Дарина, Данило, Єлизавета, Наталія і ще один Данило. Жінки розповідають про те, як створювали затишок у приміщенні, діляться планами, радіють, що діти вже сплять спокійно й не здригаються уві сні.

«Перше і найважливіше — почути людину, зрозуміти, наскільки сильні її переживання. Багато хто втратив житло, звичне життя, відчуває страх за своїх дітей. Величезний біль у людей через те, що неможливо пояснити дитині, чому так відбувається. Адже діти тяжко переживають також: хтось просто замовкає, хтось має прояви стресу: заїкання, нічні кошмари. Часом діти не хочуть говорити про свої переживання. Як, зрештою, і дорослі. А буває навпаки: є жінки, які дуже хочуть бути почутими, "виговорити" свої проблеми — як спричинені війною, так і ті, що виникли ще до трагічних подій. 

Так, мати трьох дітей із Краматорська всіма силами прагнула й тоді, коли, здавалося, все зруйновано, показати своїм дітям, що життя триває. І в цей складний період їй вдалося створити сім’ю: вона вийшла заміж та почала нову щасливу сторінку свого життя. Згадую її колишні важкі переживання та бачу її радість сьогодні. Це приклад нашої комплексної допомоги сім’ї: ми підтримували дітей, ладнали справи з юристкою і соцпрацівницею. І тепер бачимо добрий результат». 

Надихає пані Світлану й історія літньої пари, яка разом 50 років. Люди, які начебто втратили все, зберегли сильні почуття та неймовірну взаємопідтримку. «Дуже страшні події довелося їм пережити, але вони не втратили найціннішого — одне одного та почуттів. Приходячи до них, я й сама щоразу збільшувала свій ресурс, — ділиться психологиня. — Звісно, є і трагічні історії, і в таких ситуаціях моє завдання — надати підтримку, допомогти знайти ресурс для того, щоб жити далі. Радію, коли це вдається, коли людина вже бачить свій подальший шлях, готова йти далі, переживши та відпустивши те, що сталося з нею».

Пані Світлана наголошує: «Співпрацювати з ЮНІСЕФ — чудова можливість. Це змога не тільки якісно надавати допомогу, потрібну людям, а й шанс на особистісний розвиток, адже ми можемо навчатися, отримувати цінний досвід, а ще відвідувати тренінги, які дають навчальні кейси, підтримку міжнародних фахівців, ресурси тощо. Сама ж схема роботи мобільних команд дуже зручна для людей: не вони ходять у пошуках допомоги, а ми приходимо до них туди, де вони мешкають.

Не раз стикалися з таким: наче люди і знають, куди звертатися та яку допомогу можуть отримати, але не роблять жодних кроків. А коли ми на місці викладаємо перелік своїх послуг, інформуємо, з чим можемо допомогти чи в які інші служби переадресувати, справа зрушує. Кілька разів приїжджаючи в ту чи ту локацію, допомагаємо розв’язувати все нові й нові питання: і медичні, і стосовно житла, пенсії, прописки, виготовлення паспорта. Робота мобільних команд необхідна. Це команда, яка може оперативно надати необхідну інформацію та підтримку в зручний для людей спосіб».

ЮНІСЕФ та партнери продовжують підтримувати родини по всій Україні. З 24 лютого майже 5 мільйонів дітей і жінок в Україні отримали доступ до первинної медичної допомоги в закладах, які підтримує ЮНІСЕФ, а також завдяки мобільним бригадам. 

Жінки, які пригощають мобільну команду ЮНІСЕФ чаєм, зізнаються: мріють повернутися додому, коли скінчаться обстріли та бомбування. Марія знайомить із 8-річним Тимуром, а той показує свого Бобіка — іграшку-дракона, якою можна обгорнутися, коли страшно (так було, коли їхній район обстрілювали). Хлопчик розповідає пані Світлані, що зараз він вже не боїться, і запрошує психологиню приїжджати іще. Та обіцяє завітати з командою наступного тижня. 

«Кожна людина, яка розказала свою історію, яка довірилася, яку я обійняла, а також кожна дитина, яка розповіла про свій малюнок, про свою мрію, — перевернула моє життя. Тепер я інша. Дякую ЮНІСЕФ за цю можливість, за цей досвід, за змогу втілювати цю місію», — говорить Світлана Тодавчич.