«Забути це не вдасться», — підліток про рани війни

Вранці того дня в Микити був урок геометрії. Заняття проходило онлайн, бо вже пів року на околицях його міста точилися бої. Пояснення вчительки перебив дзвінок від мами. Хлопець відповів на виклик, але замість маминого голосу почув якийсь шум. Микита згадує, як у нього в той момент затремтіли руки. Його мама працювала в гуманітарному штабі міста Оріхова, що в Запорізькій області. Місто не раз опинялося під обстрілами, але жінка не могла залишити роботу, адже роздавала хліб та ліки пенсіонерам і постраждалим. Микита тоді зрозумів, що дзвінок від мами пов’язаний із обстрілом. Але вимовити коротке «допоможіть» жінка змогла тільки під час третього дзвінка.

Хлопець майже не пам'ятає, як вони з татом сідали в машину, як їхали в гуманітарний штаб. Але побачене на місці він, на жаль, не зможе забути ніколи.

14-річний Микита опускає долі очі, помітно нервуючи. Проте він воліє не мовчати про трагедію — за його зізнанням, якщо розповідати про пережите, то стає трохи легше.

Родина Микити досі відчуває на собі наслідки того обстрілу. Їм довелося покинути власний дім. Мама Наталка вчиться жити з протезом ноги. Тато Олександр багато працює, щоб винаймати житло в Запоріжжі та оплачувати постійне лікування дружини. А Микита намагається дати раду наслідкам стресу, що призвів до проблем із тиском і ментальним здоров'ям.

«Я бачив, як танки поїхали до моєї школи»

Сьогодні в сім’ї Микити гарний день: у хлопця по обіді нормальний тиск, а його маму не турбують фантомні болі. Тож вони вирішують прогулятися надворі, щоб побачити захід сонця. Микита швидко одягається сам і поспішає допомогти мамі. Наталі важко взутися самостійно: спочатку бандаж, потім протез на ліву ногу і тільки потім м'які кеди. 

В хороші дні родина мріє про краще майбутнє.

«Те, що сталося, ще більше нас об’єднало. Ми завжди жили дуже дружно, але зараз ще й підтримуємо одне одного. Хочеться, щоб так було завжди. Щоб закінчилася війна і ми повернулися додому», — говорить хлопець, підставляючи свою руку мамі на прогулянці.

В погані дні, коли в Микити тремтять руки, а перепади тиску спричиняють слабкість, напади задухи та головний біль, він сильніше сумує за довоєнним минулим. 

«Хочеться повернути все, як було раніше. Щоб було спокійне дитинство, ігри в хованки, пікніки, щоб батьки працювали», — про життя до війни Микита говорить із усмішкою. Але теплі спогади про щасливі дні витісняють згадки про гуркіт танків і гул літаків, що увірвалися в життя хлопця 24 лютого 2022 року разом із повномасштабною війною. 

«Я бачив, як танки поїхали до моєї школи. Потім почали стріляти по ній, по місту. Спочатку було не зрозуміло, що сталося. Світло мерехтіло, були вибухи. Ми відійшли від вікон та сховалися».

Сім'я кілька тривожних місяців пробула вдома, часто ховаючись у підвалі. Свій тринадцятий день народження Микита зустрів під обстрілами, але навіть у таких умовах батьки намагалися створити для сина свято і дістали торт. 

Приклад для сина

Рішення виїхати з Оріхова сім’я ухвалила після важких поранень Наталки.

«Мама в той день працювала як завжди, допомагала людям. Під обстрілом опинився гуманітарний штаб. На жаль, осколком їй поранило ногу, яку потім довелося ампутувати. Їй відрізало два пальці, було багато осколкових поранень тіла і очей. Я підійшов до неї, хотів допомогти. Але побачив її колегу — жінку, в голові якої був уламок, — і втратив свідомість», — хлопець починає дихати важче, переповідаючи події того злощасного дня. Швидка забрала його маму в реанімацію, а його самого поклали в дитячу лікарню з високим тиском та шоковим станом.

Микиті стало краще тільки тоді, коли батько повідомив йому, що мама отямилася після кількох складних операцій. І перше, що він зробив після виписки, — це відвідав палату Наталі.

Жінка говорить, що підтримка сина додала їй у той момент сили для боротьби за життя.

Знайти радість у кожному дні

Зараз сім’я винаймає маленький будинок у Запоріжжі. Тут також час від часу чутно обстріли та часто лунають звуки тривоги. Але у великому місті сім’я має кращий доступ до медичних послуг. Через втрату ноги та численні рани в Наталі почався діабет. Стан Микити теж, на жаль, залишається важким.

«Все, що сталося, забути вже не вдасться. Це позначилося на здоров'ї, і поки що стан не покращується», — зізнається хлопець, який кілька разів на день вимірює тиск.

«Наше життя зараз — це переміщення від лікарні до аптеки», — сумно жартує Наталя. Але жінка додає, що їхня родина долає труднощі завжди разом і намагається знайти радість у кожному дні.

«В день обстрілу я не знала, чи виживу. Я не знала, чи врятують мене лікарі. Але вірила, що точно врятує чоловік, що допоможе син. Тому в той день я спочатку зателефонувала додому, а не у швидку. Наша підтримка одне одного тримає нас. Ми намагаємося радіти дрібницям — годуємо пташок, поливаємо квіти, проводимо вечори разом», — Наталя витирає сльози з кутиків очей.

Микита продовжує навчатися у школі онлайн. Хлопець планує працювати з психотерапевтом, який би міг допомогти йому впоратися з пережитим стресом. І вже зараз він розуміє, що стан його здоров'я може стати на заваді під час освоєння майбутньої професії. Тому вчиться програмування, щоб мати змогу працювати з дому. 

Та головним своїм завданням зараз Микита вважає підтримку мами на її шляху до одужання: «Ми з мамою часто готуємо разом, часто дивимося фільми. Ввечері у нас є традиція: перед тим, як мама коле собі інсулін, я роблю батькам каву і ми граємо разом».

ЮНІСЕФ надає психоемоційну допомогу малечі і дорослим, щоб вони мали змогу впоратися з руйнівним впливом війни. Згідно з минулорічними оцінками ЮНІСЕФ, 1,5 мільйона дітей піддаються ризику депресії, тривоги, посттравматичного стресового розладу та інших проблем, пов'язаних із ментальним здоров’ям. Зусиллям ЮНІСЕФ і партнерів близько 2,5 мільйона людей отримали психоемоційну допомогу в 2023 році.