Іграшка з дому

«Ти можеш взяти із собою тільки одну іграшку» — цю фразу тисячі українських батьків говорять своїм дітям, поспіхом залишаючи рідний дім через війну. Нерідко евакуація відбувається під звуки вибухів, а часу на збори обмаль, як і місця в сумках, куди треба покласти теплі речі, документи та запас їжі. Тому в дитячому евакуаційному рюкзачку поміщається тільки один плюшевий ведмедик, старенька лялька чи яскрава машинка. Часто саме ці іграшки в чужих місцях допомагають дітям заснути, заспокоюють та нагадують про рідний дім.

Маленькі вимушені переселенці поділилися з ЮНІСЕФ історіями своїх улюблених іграшок, яких вони вивезли з Мирнограда, Вовчанська, Великої Писарівки та інших прифронтових міст, що тепер лежать у руїнах.

Альона та кролик Мотя

Навесні 2024 року прикордонне село Велика Писарівка на Сумщині перетворилося на гарячу точку. Інтенсивність обстрілів досягла піка: проміжки між розривами авіабомб не перевищували п’яти хвилин. Після того як одна з таких бомб впала на вулицю, де мешкала восьмирічна Альона, її родина терміново виїхала.

«Багато речей не вдалося взяти. Але я взяла із собою свою найулюбленішу іграшку — Мотю. Він у мене з самого-самого дитинства», — світловолоса дівчинка показує іграшкового кролика з великим рожевим носом. Його Альоні на її перший день народження подарував тато.

Перш ніж знайти прихисток якомога далі від лінії фронту, родина провела два тижні в дитячому садочку в Охтирці, що став тимчасовим помешканням для переселенців. Сидячи в кімнаті садочку, де рядами стояли ліжка, Альона весь час тримала на руках улюбленого Мотю, який дарував їй відчуття чогось рідного в чужому місці серед десятків чужих людей.

«Мотя завжди зі мною. Йому сім років, я старша всього на рік за нього. Я з ним сплю, він мій улюблений. Тому я його взяла із собою».

Мілана та її Омелька

Минуло вже три місяці відтоді, як семирічна Мілана з батьками, братом та сестрою виїхали з Мирнограда на Донеччині. Однак маленька дівчинка з величезними зеленими очима досі оговтується від пережитих масштабних обстрілів міста. Навіть зараз, після переїзду в більш безпечне село на Донеччині, Мілана лякається гучних звуків і спить з увімкненим світлом. Засинаючи, вона обіймає свою велику ляльку Омельку.

«Коли ми виїжджали з Мирнограда, там стріляли. Ми всі швидко збиралися, пакували мільйон речей. Свої речі я сама складала. Я взяла телефон і навушники. А Омельку я одразу не взяла, через що сильно засмутилася. І тато повернувся за нею, щоб я не сумувала», — розповідає Мілана про подаровану батьками ляльку.

Дівчинка залишилася без дому: її дитячий садок зруйновано обстрілами, школа поруч розбита, навіть будівля, у якій вона займалася танцями, пошкоджена. Тож лялька з дому для Мілани має особливе значення: з нею дівчинка навіть пов’язує свою нову мрію, що з’явилася після евакуації.

«Мені було добре вдома. В мене була своя велика кімната. Омелька жила в ній зі мною. А тут ми живемо всі разом в одній кімнаті, в нас мало місця, незручно. Так собі нам тепер живеться. Я мрію про свою кімнату, де в Омельки буде окреме ліжечко».

Андрій та помаранчева вантажівка

Маленький Андрійко часто запитує в мами Каті, коли вони нарешті повернуться додому. Щоразу 36-річна жінка вагається з відповіддю, згадуючи про рідний знищений війною Вовчанськ. Дому в родини більше немає. Тиждень до евакуації з міста родина провела у погребі. Весь цей час п’ятирічний Андрійко не виходив назовні та не бачив сонця. «В нього під очима навіть залягли темні кола», — згадує Катерина.

Часу на збори в родини майже не було, адже евакуація проходила під звуки вибухів. Катя пакувала тільки необхідне: документи, теплі речі та гаджети, щоб діти могли навчатися онлайн. Та коли Андрій попросив взяти ще й його улюблену іграшку, вона не змогла відмовити. Pудоволосий усміхнений Андрій насилу тримає велику помаранчеву машину, яка так тішить його:

«Це мій трек. Тут є кабіна та кузов. Він крутий. Мені його подарував мій хрещений батько. Я його давно не бачив, але він дзвонить і передає мені привіт».

Люба та братик-зайчик

У житті п’ятирічної Люби це вже не перша евакуація. Три роки тому, після початку повномасштабної війни в Україні, родина дівчинка виїхала з Покровська на Донеччині до Львова. Там у гуртожитку для біженців вони перечікували бойові дії кілька місяців. Дівчинка погано пам'ятає той період свого дитинства. Але на згадку про нього в неї залишилася м’яка іграшка — братик-зайчик. Його Любі подарували львівські волонтери. Відтоді дівчинка не розлучається з улюбленою іграшкою. М’яка іграшка, яка поміщається в маленькому рюкзачку, знову стала розрадою для дівчинки під час евакуації:

«У Покровську дуже стріляють, тому ми знову їдемо у Львів. Це мій братик-зайчик, він поїде зі мною».

ЮНІСЕФ співпрацює з місцевою владою та партнерами, щоб підтримати дітей і сім'ї, що змушені залишити свої домівки, забезпечуючи їх фінансовою допомогою, предметами першої потреби та доступом до медичних послуг, освіти й соціальної підтримки, включаючи психосоціальну допомогу.