Навички з медіації допомагають примиренню серед українських учнів

Конфлікт на сході України продовжує спустошувати людські життя та громади, але є місця, де люди вчаться знаходити мирні рішення.

На другому поверсі сєвєродонецької школи є місце, де говорять лише в спокійних тонах. Це кабінет, побудований прямо в коридорі: скляні стіни, кілька вазонів з рослинами, шафа та круглий стіл посередині. Тут школярі проводять медіацію - щось на кшталт розмови, під час якої шукають мирне вирішення конфлікту.

Якщо це не булінг, а одинична сварка, то миритися допомагає команда медіаторів. Це старшокласники, які проходять серію тренінгів, навчання та практичних занять, і після цього можуть йти працювати “у поле”. Медіатори сідають за стіл із тими, хто посварився, і розбирають конфлікт. Ставлять запитання, уточнюють - словом, роблять усе для того, щоб сторони почули один одного і самі вирішили, що робити.

Медіація в сєвєродонецькій школі - це проект Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) та "Ла Страда-Україна", що здійснюється за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Десятикласники Настя, Павло, Кирило і Марія сьогодні вчаться бути медіаторами, розбираючи конфлікт за підручником.

У школі навчаються 540 учнів, і з них близько сімдесяти - переселенці з окупованих територій. Настя, Кирило і Марія теж переїхали в Сєвєродонецьк з інших міст.

Кирило - з Попасної на Луганщині. Разом з батьками він переїхав звідти у 2015му - місто обстрілювали.

“Ми ходили в школу, але ходінням це не назвеш - бувало, після першого уроку починались обстріли, і нас відправляли додому. Тому цілий семестр шостого класу я майже не вчився”, - згадує хлопець.

Дорога до школи займала хвилин 25, каже, але коли починались обстріли - то хлопець летів додому хвилин за п’ять. Жили в приватному будинку, снаряди падали то в сусідів, то навколо дому, з граду обстріляли хату бабусі.

Мама не витримала, згадує Кирило - зібрали речі та виїхали в Сєвєродонецьк.

“Ми інколи їздимо в Попасну - навідати бабусю і дідуся. Там зараз по місту не стріляють, тільки по околицях. Тато повернувся в Попасну, коли трохи стихло - він працює на місцевому заводі інженером-електромеханіком, але приїжджає сюди до нас. А мама тут на пошті”, - розповідає хлопець.

Кирило хоче бути економістом чи міжнародником - ще не вирішив. Він уже кілька років бере участь в моделі ООН - це поєднання гри і наукової конференції, де старшокласники і студенти імітують засідання різних органів системи ООН. Учасники представляють різні країни і шукають дипломатичне розв’язання реальних конфліктів.

Бажання дипломатично розв’язувати конфлікти - це, власне, те, що його привело на медіацію. Він хотів навчитися говорити з людьми спокійно і не гарячкувати:

“Я раніше міг агресивно відреагувати на неприємні слова типу “ти дурак”, а зараз мені байдуже. Я розумію, що в кожного свої погляди, і з цим нічого не зробиш. Ми з другом спочатку записались на медіацію фактично по приколу - просто глянути, що це таке. А виявилось, що це дійсно допомагає в житті”, - каже хлопець.

Настя теж переселенка - в грудні 2014 року вона з мамою, татом, сестрою і братом переїхали зі Стаханова. Каже, планували на два місяці, але залишилися на чотири роки.

“Мені було тільки десять. Бабуся жила в Новоазовську, і я чітко пам’ятаю, як ми тікали в підвал, коли обстрілювали, брали з собою Зевса - нашого собаку. Бабуся лишилась там - усе ж своє, самі побудували дім, прожили там усе життя”, - розповідає дівчина. Після переїзду їй часто снилось рідне місто.

Насті чотирнадцять і вона вчиться у десятому класі. Вона потрапила в команду медіаторів, бо якось сама звернулась із проблемою.

“Я посварилась із подругою. Вона почала спілкуватись з іншої дівчинкою, а я приревнувала та дуже злилась через це. Кажу: пішли спробуємо. Прийшли, все висказали - і навіть розплакались наприкінці”, - згадує школярка.

Тепер, коли вона сама готується бути медіатором, найскладніше - це зберігати нейтральність:

“Навіть коли ти точно розумієш, що людина не права, їй цього казати не можна. Ти маєш бути просто посередником і нікого не підтримувати”, - пояснює Настя.

Настя стала медіаторкою, бо побачила, як це працює зсередини: ніхто не тисне і все конфіденційно. Коли вона лише перейшла в цю школу, їй довелось майже зразу змінити клас - між батьками в класі виник конфлікт: хтось казав, що “чого вам вдома не сиділось”, і загалом атмосфера не сприяла. У новому класі всі дружні.

Керівниця проекту і заступниця директора Світлана Демчук каже: єдина серйозна проблема в тому, що до кімнати на другому поверсі доходять не всі конфлікти. До медіаторів поки звертатись лячно, і хочуть не всі - не вірять, що це конфіденційно, і часом не вірять, що має сенс. Тому разом із старшокласниками вона періодично влаштовує так звані тижні дружби - школярам у ігровій формі розказують про мирне співжиття, а старшим - роблять короткі презентації про принципи медіації та її суть.