«Я мрію про випускний зі своїм класом»
Історія хлопця з Харківщини, який опинився за дві тисячі кілометрів від дому, але не втратив зв’язок із друзями та школою
- Українська
- English
Останніх півтора року 16-річний Тимофій навчається у двох навчальних закладах одночасно: очно — в технікумі в польському місті Гданськ, онлайн — на сімейній формі навчання в українській школі міста Златопіль, що на Харківщині. Хлопець рівночасно живе думками одразу в двох країнах: будує майбутнє й прокладає шлях до мрії у Польщі, але сумує за Україною та постійно переживає за свою родину.
Обстріли міста та інші небезпеки, пов’язані з війною, серйозно змінили навчання, життя й плани Тимофія.
«Якби не війна, я б зараз закінчував школу зі своїм класом, готувався б вступати до харківського вишу та був би зі своєю родиною. Я досі пам’ятаю, як ходив до школи, як сидів за партою — було весело. І, якщо чесно, сумую за тим часом, сумую за своїми друзями. Але все змінилося. Зараз, на жаль, такі реалії — триває війна».
Літаки над дитячою кімнатою
Навіть через чотири роки ранок 24 лютого 2022 року залишається в пам’яті Тимофія яскравим і разом з тим сумним спогадом. Спочатку хлопець навіть зрадів, прокинувшись о дев’ятій ранку вдома, бо подумав, що якимось дивом батьки забули його розбудити до школи. «Я лежав тихенько, щоб ніхто не помітив, що я вдома. Аж раптом зайшла мама і сказала, що почалася війна. Я нічого не міг зрозуміти. І тут загуділи сирени — і стало дуже страшно», — розповідає Тимофій, трохи соромлячись свого дитячого спогаду.
На момент початку війни йому було всього 12 років. Він жив у місті Златопіль, за сто кілометрів від Харкова, та навчався у ліцеї № 6. Тоді хлопець мріяв водити машину, не дуже хотів учитися, а натомість проводив багато часу з друзями. Він ще не замислювався серйозно над майбутнім. Та, на жаль, подорослішати довелося дуже швидко.
В перші дні війни родина ховалася у сховищі дитячого садочка, куди свого часу ходив Тимофій. Так замість простору для денного сну та дитячих ігор садочок став прихистком від танків і літаків.
«Коли летіли літаки, було так гучно, ніби вони пролітали прямо над твоєю кімнатою», — згадує Тимофій. За кілька днів його сім’я виїхала в сусіднє село, однак бойові дії відлунювали й там.
«Ми бачили сліди від прильотів, усе горіло, було чутно вибухи. Хоча я був ще малий, все одно розумів, що коїться щось страшне, і стежив за новинами», — говорить Тимофій, показуючи свої дитячі довоєнні фото.
На них він, акуратно підстрижений, у святковому костюмі з чорною краваткою-метеликом, стоїть на порозі златопільського ліцею. Зараз хлопець віддає перевагу спортивному одягу, в якому зручно працювати, займатися спортом та ходити на практику в технікумі. Але його усмішка й весела вдача залишилися незмінними.
На початку війни Тимофій майже не навчався до самої весни. Ліцей ще не перейшов на дистанційну форму навчання, в селі були проблеми зі зв’язком, а страх обстрілів відсунув освіту на другий план.
«З навчанням тоді все було якось дивно. Всі чекали, що війна закінчиться і все буде, як раніше. Ми час від часу телефонували однокласникам, щоб дізнатися, чи з усіма все добре, але про нормальні уроки не йшлося», — зізнається хлопець.
Рішення про переїзд
Саме тоді, коли Тимофій разом із родиною перечікував обстріли в селі Миронівка, неподалік підірвали великий міст. Гучний вибух налякав усіх місцевих мешканців.
«Мій найкращий друг, з яким я дружу вже 11 років, та його родина після того обстрілу виїхали до польського Гданська. Наші мами дружать, і ми часто телефонували одне одному та обговорювали те, як вони влаштувалися на новому місці», — розповідає хлопець про події, що призвели до ухвалення рішення про переїзд.
Слідом за родиною друга Тимофія на навчання до Гданська переїхали ще кілька старших хлопців зі Златополя, з якими він товаришував. І одного дня хлопець прийшов до мами з пропозицією.
«Я сказав: “Мамо, а що, якщо я поїду до Польщі? Почну самостійне життя, почну заробляти. Там спокійно, не стріляють, я зможу вчитися очно й отримати професію”.
"У той момент навіть не вірилося до кінця, що все вийде, але це сталося. І так у 15 років я переїхав до Польщі», — ділиться своєю історією Тимофій.
Перед переїздом хлопець майже рік вивчав польську мову та підтягував знання з технічних предметів, паралельно закінчуючи 9 клас у ліцеї. Він вступив до польського технікуму на автомеханіка та отримав місце в гуртожитку, де живуть лише українські студенти.
«Я дуже цікавлюся технікою. У Польщі я вже склав іспит на права, отримав категорію A1. І під час практики в технікумі підпрацьовував на СТО, заробляв гроші й зміг сам купити собі мотоцикл», — з гордістю каже Тимофій.
За останніх півтора року він став ще більш самостійним і цілеспрямованим. Окрім навчання й роботи, Тимофій шість разів на тиждень ходить на тренування зі змішаних єдиноборств і вже навіть посів призове місце на чемпіонаті в Польщі.
Зв’язок із домом
І хоча майбутнє хлопець пов’язує з новою країною, для нього важливо зберегти зв’язок із домом та своїм класом. Тому він дистанційно вчиться у своєму ліцеї, перейшовши після 9 класу на сімейну форму навчання.
UNICEF Ukraine
«Я б хотів закінчити свою школу разом зі своїм класом, і я мрію поїхати на випускний. Станцювати останній вальс. Бо це ж буває раз у житті», — усміхається хлопець, який під час зимових канікул приїхав до Златополя, щоб провести час з друзями та родиною.
«У мене добрі стосунки з однокласниками, і для мене важливо отримати український атестат. Тому, хоча це й дуже складно, я продовжую тягнути два навчання одночасно», — зізнається хлопець.
Він часто звертається по допомогу до бабусі, яка свого часу працювала вчителькою. Домашня форма навчання вимагає самостійного опрацювання матеріалу та написання контрольних робіт. Тож Тимофій зазвичай займається цим на вихідних або після занять у технікумі.
Навідувати близьких йому вдається лише двічі на рік, але телефонують вони одне одному майже щодня.
«Я дуже переживаю за батьків. Пам’ятаю, як через Златопіль летіли дрони. Було дуже гучно. Був вибух. І мама подзвонила вся в сльозах. Я просто не міг це витримати: мама плаче, мені самому погано, але я нічого не можу зробити, бо я за дві тисячі кілометрів».
Хлопець мріє, що через півтора року, коли він закінчить технікум і отримає омріяну роботу, зможе з’їхати з гуртожитку у власне житло й запросити туди родину в гості.
«Ще в п’ять років я вирішив, що хочу стати далекобійником, — каже Тимофій. — Мені здається, що це класна професія. Ти вмикаєш музику, їдеш, бачиш нові країни, і попереду в тебе довга захоплива дорога».
