Уроки арттерапії допомагають 9-річному Кирилу віднайти надію на майбутнє
Як 9-річний Кирило місяць прожив у погребі, полюбив хліб, і вчиться заново мирному життю
- Доступно:
- Українська
- English
На заняттях з арттерапії, які проводить у м. Зміїв ГО «Молодь Зміївщини» за підтримки ЮНІСЕФ, збирається багато дітей. Хтось звідси, хтось евакуювався з навколишніх міст і сіл Харківщини і самого Харкова, дехто з інших міст України. Всі вони мають власний досвід життя під час війни. 9-річний Кирило із Сум, наприклад, ніколи не ігнорує повітряні тривоги та більше за всіх радіє, що заняття проходять у безпечному підвальному приміщенні. І крізь його посмішку проглядають страшні спогади.
«Він може просто посеред дня мені сказати: «А пам'ятаєш, як рука відірвана на танку лежала?». Я пам’ятаю, звичайно, але найгірше, що і йому не забути», — розповідає мати Кирила Тетяна.
24 лютого вона прокинулася вдома, у Сумах, від звуків вибухів. Тоді вирішила, що найкраще — їхати з дітьми у село, до їхнього діда. Те, що рішення помилкове, Тетяна зрозуміла вже о пів на 11, коли разом з Кирилом і 20-річною дочкою Юлею проїжджали повз Сумський аеропорт і потрапили під обстріл. Скоро їм назустріч пішла військова техніка, і назад повертатися стало неможливим. Понад місяць родині довелося жити у погребі, без можливості вийти звідти, помитися і харчуючись лише консервацією.
Кілька разів приїздила вантажівка з гуманітаркою. З неї просто розкидали навкруги хліб, і ті, кому вдавалося, розбирали його з землі. Кирило розповідає, що смак хліба здавався йому тоді найвищим кулінарним дивом.
В тісному погребі Тетяна опинилася з двома дітьми, стареньким батьком, вагітною сестрою та зятем. Лінія зіткнення розташувалась за три кілометри від їхньої хати, бої було чутно у подробицях. І все село перебувало під постійним обстрілом. Для Кирила довелося шукати антидепресанти - лікар прописала їх телефоном і привезла на швидкій. Лише так хлопцеві вдавалось трохи заспокоїтись.
Наприкінці березня Тетяна зрозуміла, що так не може продовжуватись. Вирішили виїжджати. Знайшли місцевого чоловіка, який погодився за велику суму вивезти родину.
Рухались жахливими пейзажами: бачили наслідки обстрілів. Жінка згадує, що єдина її думка протягом поїздки була про те, як їй закривати сина, що сидів на руках, на випадок небезпеки. Куди падати, як реагувати.
Старша сестра Кирила поїхала на захід України. Він же з мамою рушив до батька, що живе у Змієві.
Зміїв — невелике містечко за 30 кілометрів від Харкова. Зараз сюди не долітають ракети, відносно тихо. Лунають лише часті тривоги, коли Харків під обстрілами.
Тут понад рік тому започаткувалась громадська ініціатива «Молодь Зміївщини» — засновники Настя і Артем влаштовували прибирання річки, роздавали подарунки дітям на Святого Миколая, заохочували молодь до суспільних дій. 25-го лютого планували урочистості з нагоди річниці створення організації. А в результаті почали організовувати гуманітарну допомогу.
З березня цього року у межах проєкту «Спільно. Точка зустрічі» організація співпрацює з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і з допомогою волонтерів та кваліфікованих викладачів проводить лекції та заняття для дітей і підлітків — арттерапію, уроки з протимінної безпеки, медіаграмотності й англійської.
Кирило ходить чи не на усі заняття. Його мама розповідає, що досвід війни дуже вплинув на фізичний і психічний стан хлопця. Через стрес у нього відмовила щитоподібна залоза. І оселився всередині панічний страх — перший час він не відпускав маму навіть у іншу кімнату, і сам боявся виходити з дому. А ось заняття з арттерапії помітно допомогли. Кирило спілкується з однолітками зі схожим досвідом, і, непомітно для себе, під наглядом професіоналів, отримує психологічну допомогу. Стає все більше схожим на малого хлопця, веселого і безтурботного.
