Голоси Асканії: втрачений степ
Історія Марини та Миколи, що виросли в селищі біля знаменитого українського заповідника «Асканія-Нова» та втратили доступ до нього через війну. Унікальне природне середовище сформувало їхні особистості, цінності й бачення світу.
- Українська
- English
Кожного разу, коли Микола знайомиться з людьми й каже, що він з Асканії-Нової, то бачить в очах співрозмовника щире здивування. Уже кілька років він живе та працює в Києві. Але дитинство та юність Миколи нерозривно пов’язані з Асканією. Його дружина Марина, теж з Асканії, каже що біосферний заповідник назавжди залишається в її серці та серці її чоловіка.
Через повномасштабну війну в Україні з 24 лютого 2022 року біосферний заповідник «Асканія-Нова» в Херсонській області опинився в зоні ризику через потенційні пожежі, бойові дії та проїзд військової техніки.
«Мене завжди питають: що, прямо з заповідника? Я жартую — кажу, так, у нас сусідами були верблюди»
«Востаннє я була вдома в січні 2022 року»
«Українське диво»
Марина згадує, як у дитинстві вона перелічувала регіони України за номерами авто, що приїздили на екскурсії в заповідник. Це були туристи з усіх куточків країни, що хотіли побачити дендропарк, зоопарк та унікальний український степ.
Микола в підлітковому віці навіть працював екскурсоводом у заповіднику. Він проводив екскурсії для школярів і показував дерева, що росли в Асканії вже понад півтора століття. Це допомогло хлопцю краще зрозуміти місце, у якому він виріс і яке навчився цінувати.
Чоловік, який юним завжди проводив дозвілля в парку, зоопарку та степу, із сумом згадує минуле:
«Із часом я зрозумів, що мені пощастило, тому що я міг бачити цю красу щодня. Міг торкнутися до неї, спостерігати за нею. Коли маєш щось, то дуже часто його не цінуєш чи не звертаєш уваги. І, як кажуть, цінуєш більше, коли втратиш. Але я це зрозумів ще до того, як ми втратили Асканію».
Марина додає, що саме в «Асканії-Новій» сформувалася її повага до природи. «Це, напевно, було закладено в нас, що смітити чи шкодити природі не можна. І ми насправді дуже пишалися місцем, де народилися. Тому що таких місць в Україні більше немає, щоб поєднувалися і багатий рослинний світ, і тваринний, і ця степова зона, якої ніколи не торкалися, — у такому вигляді, у якому вона була сотні років тому. Тому що це дійсно українське диво», — каже дівчина. І Марина, і Микола впевнені, що зараз потрібно робити все, щоб люди в Україні й за кордоном не забували про «Асканію-Нову».
«Цінувати життя»
Пара згадує селище як дружну спільноту. Вони й досі підтримують зв’язок з друзями, що через війну роз’їхалися по країні та світу.
«Є моменти, коли ти розумієш, що тебе зрозуміють тільки ці люди», — упевнена дівчина.
Для всіх мешканців Асканії глибоким болем зараз відгукуються повідомлення в соцмережах про прояви жорстокого впливу війни на природу в Україні.
«Через те, що в заповіднику було багато рідкісних тварин, це навчило цінувати життя — будь-яке життя. Навчило того, що дії людини можуть бути згубними в будь-яких проявах, особливо щодо тварин і рослин. Зараз це особливо болісно відчувається», — каже Микола.
Тепер, коли він подорожує гарними місцями, то завжди подумки порівнює їх з домом. Порівнює зі світанками, заходами сонця й зоряним небом над Асканією.
«Це мій своєрідний ментальний якір, з яким усе порівнюєш у будь-якому випадку», — пояснює він.
Для Марини першою асоціацією зі словом дім є зоряне небо над заповідником:
«У нас завжди було дуже класно видно зорі, Чумацький шлях — я дуже сумую за цим, особливо в серпні, коли це період зорепаду. Ми любили ходити просто на відкриту місцевість, брали із собою каримати й завжди там з друзями дивилися на ці зорі, розмовляли».
Зараз їй дуже не вистачає цього в Києві. Через світлову забрудненість великого міста зірки над ним видно значно гірше.
Соластальгія
Соластальгія — це термін, що описує відчуття туги, смутку або тривоги, викликане змінами в природному середовищі, яке колись було джерелом комфорту та спокою. Саме це відчуття дуже знайоме Миколі та Марині.
Марина часто плаче, коли згадує дитинство, родину та взаємний зв’язок з природою. Якби вона могла повернутися в часи до повномасштабної війни, то частіше бувала б у степу. «Коли зʼявиться можливість повернутися, я піду на той пагорб, на якому ми дивилися на схід сонця й зорі, візьму із собою український прапор і буду там сидіти й дивитися в той степ. Просто я дуже за цим сумую. Ніколи не подумала б раніше, що сумуватиму за степом», — з почуттям каже Марина.
Микола додає, що найважчим днем після початку війни для нього став день Каховської трагедії:
«Коли підірвали дамбу ГЕС, то в мене було відчуття, що мій дім від мене ще більше віддаляється, тому що дамба — це символічна структура, це міст на лівий берег, але ще це міст до життя, дитинства, яким я його пам’ятаю».
Чоловік додає, що руйнування Каховської греблі він відчув як руйнування свого особистого минулого й майбутнього. Тому що Асканія та природа Херсонщини для нього є частиною особистості.
«Я однозначно буду стверджувати, що людина формується навколишнім середовищем, у якому вона живе. Це не тільки люди, які оточують, але природа й ландшафти також», — упевнений він.
Микола часто уявляє собі, як війна закінчується і він переїжджає Дніпро відремонтованою Каховською дамбою, потрапляє додому та знову бачить Асканію. Чоловік розуміє, що війна змінила місце його дитинства, та вірить, що воно все одно залишається унікальним:
«Забрати гарні сходи та заходи сонця з Асканії неможливо, де б вона не була, під чиїм би не була контролем. Можна вивезти зебр Чепмена або коней Пржевальського, але поставити сонце на стоп або розвернути, щоб воно сходило з іншої сторони, то це, слава Богу, не до снаги людині».
Марина додає, що мріє не тільки про відновлення біосферного заповідника, але й про нове мирне життя для її селища. Адже Асканія-Нова — це не тільки парк і зоопарк, це ще населений пункт, де до повномасштабної війни мешкало 3,5 тисячі людей.
«У майбутньому це місце потрібно відродити. Треба допомагати природі, треба допомагати людям, треба зробити це місце знову привабливим для людей. Не хотілося б, щоб ці унікальні місця спустіли», — підсумовує Микола, зберігаючи образ мирної Асканії у своєму серці.
Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) в Україні спільно з громадським обʼєднанням «Культурна платформа Закарпаття» та українською молоддю під час Четвертого Саміту перших леді та джентльменів у Києві представляють вимір «Безпечне довкілля для дітей» через виставку «Стежками степів: від кримських схилів до луганських просторів», що досліджує взаємозвʼязок між екологічними викликами війни та добробутом майбутнього покоління.
