«Я просто хочу, щоб вони усміхалися, і зроблю для цього все»

У березні 2022 року п’ятеро дітей із селища Верхньоторецьке Донецької області  втратили свою маму Марину — вона загинула від розриву двох снарядів під час обстрілу. Тоді разом із нею на вулиці був її старший син, 18-річний В’ячеслав. Того дня життя молодого хлопця змінилося назавжди.

Він міг віддати братів і сестер до інтернату, але натомість обрав боротися за право бути їхнім офіційним опікуном. Два суди відмовили з тієї причини, що  він був занадто молодий і не мав постійного доходу. Але юнак не здався. І сьогодні 21-річний В’ячеслав виховує чотирьох дітей.

Найстарший брат, 19-річний Данило, навчається в Києві на програміста. 14-річна Ніколь займається гімнастикою. 13-річний Тимур ходить у спортзал. А 11-річна Олівія, яка тільки-но закінчила початкову школу, грає на піаніно, відвідує балетний клас і волейбольну секцію, любить малювати.

Родина оселилася в Ужгороді — місті, яке В’ячеслав вважає найбільш безпечним в Україні. Після низки змін помешкань у Дрогобичі, Дніпрі та Києві тут вони орендують другий поверх будинку з окремим входом. Для В’ячеслава безпека — головне. «Ми вже багато пережили, і я не хочу, щоб із дітьми щось сталося через мою помилку», — пояснює він. 

На вулиці В’ячеслав майже завжди тримає якусь із сестер за руку, а решта дітей намагаються бути теж якомога ближче до того, хто створив для них безпечний простір. 

Ця відповідальність з ним щодня — він будить дітей, готує їм їсти, збирає до школи й гуртків, перевіряє домашні завдання, вкладає спати. Крім того, В’ячеслав працює одразу на двох роботах, навчається в бізнес-школі «Крок», опановуючи менеджмент та управління персоналом.

«Встигаю я не все, — зізнається він. — Найбільше зараз хочу просто поспати. Діти допомагають мені в побуті, підтримують морально, але ресурс не безмежний. От поїдуть влітку в табори, то стане трохи легше. Я хоча б день собі візьму: прокинуся й нікуди не треба буде бігти. Але ненадовго, бо треба ж працювати. Осінь не за горами. Діти ростуть швидко — треба буде їм купувати новий одяг. Мене дуже тішить бачити, як вони дорослішають, змінюються. І я не скаржуся, бо дуже їх люблю і сам обрав, як мені жити. Хоч як мені важко, та я знаю, що пройшов через усі ці труднощі не для того, щоб зараз здатися. Ми разом, і це головне».

В’ячеслав ділиться, що йому важко бути ідеальним головою сім’ї, але він понад усе хоче подарувати молодшим братам і сестрам щасливе дитинство. Родина нині є сенсом його життя. Трагедія, що сталася з його мамою, навчила хлопця цінувати можливість бути разом із рідними. Навіть якщо не все вдається ідеально, навіть коли виникають сварки, діти знають, що все це не варте особливої уваги, адже головне те, що вони досі є одне в одного.

Бути батьками — це одна з найважливіших, але й найскладніших справ у світі, особливо під час війни. Діти, які зростають у турботливому середовищі з батьками мають більше шансів на успішне майбутнє.

Життєрадісна дівчинка була ще зовсім маленькою, коли загинула її мама. Показуючи свою колекцію наліпок, вона з усмішкою додає: «Ми любимо брата за те, що він завжди рівний із нами».

Діти сміються, розповідаючи, що В’ячеслав, хоч і вдає з себе суворого, насправді дуже м’який — довго сердитися не вміє.