Невидимі шрами військового конфлікту: забуте дитинство

Вікторія - одна з сотень тисяч дітей, які досі страждають від наслідків конфлікту на сході України, через сім років після його початку.

ЮНІСЕФ
Дівчина тримає іграшкового ведмедика
UNICEF
01 Жовтень 2021

Серпневого ранку 2014 року дев’ятирічна Вікторія і її мама поспіхом покидали власну домівку, прихопивши з собою лише кілька літніх речей і кішку. Збройний конфлікт на сході України ставав дедалі більш смертоносним, забираючи життя й руйнуючи цілі міста. І Віка залишала рідну Макіївку під гуркіт артилерії. Цей день став переломним у житті дівчинки, але вона його майже не пам’ятає. Так само як не пам’ятає багато важливих подій і досить тривалі періоди свого дитинства.

«Я забула, які на вигляд мої родичі, не пам'ятаю багато радісних подій і поїздок. Це дуже важко — забути, якою я була. Я ніби загубилася», — розповідає Віка. Ці прогалини в пам’яті дівчина пов’язує з пережитим через бойові дії стресом.

Дівчина стоїть і тримає за лапу іграшкового ведмедя
UNICEF

За даними Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), вчителі та психологи повідомляють про ознаки важкого психосоціального стресу в дітей зі сходу України, зокрема нічні кошмари, соціальну самоізоляцію й панічні атаки, викликані гучними звуками. За деякими даними, майже кожна дитина в Донецькій та Луганській областях потребує психосоціальної підтримки. ЮНІСЕФ  продовжує працювати у районах, постраждалих  від  конфлікту, щоб забезпечити доступ до психосоціальних послуг через школи та місцеві громади.

Страшний сон

Сім років минуло від дня від’їзду з дому. Віка мешкає в іншому місті, вона змінила школу, кілька помешкань. Сьогодні старшокласниця займається екоактивізмом і готується стати юристкою. Їй вдалося звикнути до нового життя і знайти друзів, але збройний конфлікт досі нагадує про себе як невидимі шрами.

«Після переїзду я зрозуміла, що не пам’ятаю цілі роки свого життя. Наче я народилася, а потім — гоп! — і відразу підліток», — ділиться враженнями Вікторія, додаючи, що події минулого іноді виринають з пам'яті короткими спалахами. Тоді дівчина записує крихкі спогади в щоденник, боячись, що вони знову зникнуть.  

Дівчина сидить за столом і гортає щоденник
UNICEF

Один із записів у ньому про те, як біля її будинку почали лунати звуки обстрілів і Віці довелося перейти спати зі свого ліжечка біля вікна на диван, де було безпечніше.

«Мама мені розповіла, що ми виїхали з Макіївки після того, як я із переляком в очах запитала в неї: «Мамо, а ми завтра помремо?» Зараз мені навіть страшно думати про те, що таке було. Іноді мені здається, що всі військові події були в моєму житті сном або комою», — зізнається старшокласниця.

Віці досі складно сказати, яке місце є її домом. Після безлічі переїздів ця тема стала для нею болючою.

Спочатку дівчинка з мамою жили разом із багатодітною сім’єю родичів: багато людей намагалися ужитися у невеличкій квартирі в Сумах. Потім їхня маленька сім’я почала знімати кімнату в іншого сумського родича, сподіваючись на те, що незабаром можна буде повернутися додому. Та втікши від військової небезпеки, в цьому житлі вони стикнулися з небезпекою іншого роду: господар квартири періодично запивав, галасував і поводився агресивно. Одного разу, після того як чоловік увірвався з ножем до їхньої кімнати, мама з донькою знову почали шукати для себе безпечну домівку.

«В мене було в житті багато переїздів. І це було огидно. Добре, що ми змогли знайти власне житло, з’їхати з того пекла. Тепер у мене, мами і наших домашніх тварин є свій маленький світ, у якому навіть дихати легше», — розповідає Вікторія, у якої вдома живуть собака, кішка й черепаха.

Дівчина стоїть біля вікна
UNICEF

Творчість як терапія

Після переїзду в Суми Вікторія зверталася до психотерапевта, але консультації не повернули втрачені спогади. Щоб допомогти дочці, її мама Анна, педагог за фахом, отримала другу освіту психолога.

«У Віки було багато травматичних спогадів. Я перенесла важку хворобу, потім помер її батько, почалася війна й переїзди. Тож психіка заблокувала частину поганих спогадів, витіснила їх. Збройний конфлікт, звісно, вплинув на неї. Вона стала дорослішою, серйознішою», — говорить Анна Вікторівна.

Руки дівчини тримають фотографію, на якій її обіймає мама
UNICEF

Крім підтримки мами, впоратися з проблемою дівчинці допомогла творчість, яка стала для неї своєрідною терапією. Віка почала писати вірші й захопилася ліпленням з пластиліну. Анна Вікторівна вважає, що її дочка за допомогою пластиліну «виліплювала свої травми».

«Після переїзду я ліпила маму, себе, всіх знайомих. Я ліпила весь сценарій, як ми тікали з дому, як потім переїжджали. І мені ставало легше. Так я сама собі придумала, несвідомо сама собі допомогла», — розповідає Вікторія, яка і сьогодні багато пише, малює екологічні комікси й займається вокалом.

У нинішньому мирному житті у старшокласниці багато яскравих подій, які згодом стануть приємними спогадами. У цьому році вона з подругами виграла фінансування проєкту з встановлення сонячних панелей у їхній школі за програмою ЮНІСЕФ UPSHIFT Green, нещодавно дала прихисток псу, який відразу став її улюбленим другом, і все літо працювала над створенням кінотеатру для підлітків на базі велогенераторів.

Дівчина вигулює собаку
UNICEF

Незважаючи на інтенсивне сьогодення та великі плани на майбутнє, Вікторія мріє, щоб її минуле нагадувало про себе не тільки новинами про обстріл на сході України, а й теплими спогадами з дитинства.

«Це важко — не мати можливості поїхати додому, не мати можливості відвідати могилу свого батька, — говорить Вікторія. — І дуже важко забути, якою ти була».

На обличчя дівчини через вікно падають промені сонця
UNICEF

Підтримайте роботу ЮНІСЕФ на сході України