Історії з життя

«Справжні герої – це гуманітарні працівники», – Єврокомісар

Школа допомагає дітям зі сходу України подолати стрес, отриманий під час збройного конфлікту

Родини, які покинули все, переживають важкі часи на сході України

Життя у темряві із променем надії

Вуличні діти – одна з груп ризику отримання ВІЛ/СНІДу в Україні

«А я донька мамина і татова»

Порівняти його нинішнього і тодішнього — це небо і земля

Анастасія Поліщук: «Ми думали, в дитини просто лізуть зуби, та ледве не втратили її через менінгіт»

«Я навіть ніколи і не мріяла мати таку чудову велику родину...»

Історія Себастьєна: Розповідає молодий гаїтянин, що пережив землетрус

Медіація як реалізація права дитини на правовий захист

Годувати груддю – жіноче щастя, до якого не дозріло суспільство

Третій богатир у мами

Безпека сексу подорожчала вдвічі

Справа справжніх чоловіків

Сильні тільки разом

“Це звичайна вірусна інфекція”. Історія про нещепленого хлопчика, якій намагається подолати менінгіт

Чудове майбутнє

"Коли я була маленькою, я завжди хотіла мати донечку..."

"Я не хотіла, щоб мій син залишився сиротою..."

"Я його не віддам... Я не зможу жити, знаючи, що десь моя дитина..."

Йодний дефіцит та вагітність

Йодний дефіцит та психічний розвиток

 

Школа допомагає дітям зі сходу України подолати стрес, отриманий під час збройного конфлікту

Сьогодні в школі № 7 в Торецьку навчаються 136 дітей з 200, які навчалися тут до конфлікту. ЮНІСЕФ / 2016 / Олексій Філіппов

У селищі Дружба на сході України менше ніж у 10 кілометрах від військових позицій працює Торецька загальноосвітня школа № 7, де нині навчаються 136 дітей. Через збройний конфлікт багато сімей змушені були залишити небезпечні території. Зараз, у період відносного затишшя, заняття повернулися до регулярного графіку, але вчителі продовжують проводити зі школярами тренінги з питань мінної небезпеки, розповідають, як ховатися від обстрілів, і надають психологічну допомогу постраждалим від конфлікту дітям. А в класних кімнатах на другому поверсі школи, де ще залишилися тонкі одинарні стекла в старих дерев'яних рамах, дітей просять сідати подалі від вікон, щоб у випадку поновлення обстрілів їх не травмувало.

- Дитинство під обстрілами -

Школярка Катя Ананьєва проводить вечори, малюючи, граючися з котом або роблячи уроки, у приватному будинку з пічним опаленням в селищі Дружба в Донецькій області. Здається, що її життя не надто відрізняється від того, яке ведуть її однолітки в усій Україні. Але Катя та її батьки готові в будь-яку хвилину залишити домашні справи і після перших звуків обстрілів сховатися в найбезпечнішому місці в будинку – під столом на маленькій кухні. З початку збройного конфлікту в 2014 році для сім'ї Ананьєвих такий запобіжний засіб став вже звичним. Навіть теплі ковдри, які вони поклали на підлогу під столом, залишаються там в очікуванні нових обстрілів.

7-річна Катя Ананьєва є однією з дітей в селищі Дружба, яких торкнувся конфлікт. Дівчинка знаходить розраду в сім'ї та школі. ЮНІСЕФ / 2016 / Олексій Філіппов

«Цей стіл врятував нашу Катю, коли був сильний обстріл. Вони з сестрою сховалися під ним, і в цей момент на кухні вилетіли вікна. Осколки посипалися на стіл, а дівчатка залишилися цілі», – мама Каті Наталія Сергіївна згадує важкі події зими 2014 року.

Вікна батько Каті заклав цеглою, стіл полагодив, а осколки виніс з дому, але здоров'я школярки після обстрілу швидко відновити не виходить. «У неї був нервовий зрив, після цього почалися проблеми з тиском і гемоглобіном. Її часто нудить, і вона стала боятися темряви», – каже мама дівчинки.

Зараз у маленькій, але найтеплішій в усьому будинку кімнаті, де Катя ночує зі своєю старшою сестрою 16-річною Настею, світло залишається увімкненим навіть вночі. «Діти в селищі дуже боялися обстрілів. Зокрема, коли в Горлівці підірвали міст і був дуже сильний гуркіт, багато дітей, що гралися на дитячому майданчику, у сльозах розбіглися додому», – згадує Наталія Сергіївна, поки Катя грається з домашнім котом Васею.

Родині довелося відкрити кредитну лінію на 13 тис. гривень, оскільки грошей на лікування доньки Ананьєвим не вистачало. Батько Каті працює на залізниці, де через збройний конфлікт зменшили кількість робочих днів і зарплатню, а мама отримує невелику зарплатню продавця в місцевому магазині. «Хорошого у нас в житті зараз мало, добре тільки те, що ми тримаємося всі разом», – із сумною посмішкою говорить Наталія.

Від стресу, отриманого під обстрілами, обох дочок Наталії добре відволікають школа і друзі. «Нам пощастило зі школою. Вчителі займають їх, проводять постійно цікаві заходи, з ними працює шкільний психолог, щоб у дітей не було часу думати про збройні дії», – вважає Ананьєва. Катя погоджується з мамою і додає: «Завтра ми будемо грати в школі казку про Муху-цокотуху».

Молодші учні насолоджуються репетицією шкільного спектаклю в торецькій школі № 7. ЮНІСЕФ / 2016 / Олексій Філіппов

У співпраці з Європейським Союзом ЮНІСЕФ надав психосоціальну підтримку близько 25 000 дітей в подібних ситуаціях на Сході України.

- Переїзд заради навчання-

Заради занять і нормальної освіти 14-річний Антон Бойко і його мама Майя Володимирівна залишили свою квартиру в Донецьку і переїхали до селища Дружба під Торецьком, де хлопчик зміг відвідувати школу. «Ми в Донецьку жили в районі, який зазнавав обстрілів, і коли в мою школу влучив снаряд і вона згоріла, ми з мамою вирішили переїхати до бабусі у селище», – розповідає Антон.

Антон Бойко з матір'ю, Майєю, визнають, що рішення про переїзд далося їм важко. ЮНІСЕФ / 2016 / Олексій Філіппов

В Донецьку, що нині не підконтрольний Україні, Майя Бойко втратила свою роботу кур'єра, оскільки її фірма закрилася з початком збройного конфлікту. «Тут у селищі для мене також немає роботи, але це підконтрольна Україні територія, тому нашій бабусі стабільно платять пенсію, а ми отримуємо соціальні виплати. А Антону дуже сподобалася школа», – говорить жінка та додає, що її синові як єдиній дитині-переселенцю в школі приділяють багато уваги.

Наявність соціальних виплат і працюючої школи – єдині позитивні моменти в житті переселенців на новому місці. Побутові та матеріальні умови в Торецьку досі залишаються великою проблемою для сім'ї Бойко. Централізованого водопостачання та газу в Дружбі нині немає. Для того, щоб приготувати їжу і прийняти душ, Антон ходить набирати воду в колодязі. А до школи № 7, де навчається хлопчик, воду завозять волонтери – одного разу на тиждень по 3 тонни. Тому її витрачають дуже ощадливо, рахуючи кожний літр. Щоб обігріти приватний будинок, Антон кожного дня має колоти дрова і набирати в сараї вугілля для грубки.

Про свої захоплення і вільний час сором'язливий хлопчик розповідає неохоче. Струни на старенькій акустичній гітарі порвалися, а футбольний м'яч з логотипом улюбленої команди давно здувся. «На нове у нас просто немає грошей, – зізнається його мама, – Коли потрібно купити їжу, одяг чи ліки, про гітару або м'яч не йдеться».

Водночас, у школі хлопчик з друзями ходить до шахового клубу і відвідує додаткові заняття з психології, де йому подобається проходити тести. «Донецьк, де ми жили раніше, – більше і красивіше, але тут мені більше подобається школа, я вже не хочу повертатися», – говорить Антон.

Антон каже, школа допомогла йому освоїтися на новому місці. ЮНІСЕФ / 2016 / Олексій Філіппов

Директор школи № 7 Олексій Головатий каже, що намагається створити в школі атмосферу дружби, щоб дітям хотілося ходити на заняття. «Ми впроваджуємо програму «Вчимося жити разом» за сприяння ЮНІСЕФ, та фінансової підтримки Європейського Союзу надану через Офіс ЄС з надання гуманітарної допомоги та цивільного захисту. Ми намагаємося навчати дітей співчуттю, повазі, підтримці в такий непростий час. Зараз ми бачимо, що діти стали більше адаптовані до ситуації, яка склалася. Але їх навчають не лише психологи, вчителі або батьки, а й саме життя в регіоні», – вважає директор.

Вчителі кажуть, через збройний конфлікт, діти в селі Дружба почали ще більше цінувати саму можливість відвідувати школу. ЮНІСЕФ / 2016 / Олексій Філіппов

«Діти стали більш відповідальними після всіх пережитих обстрілів, вони стали шукати відповідь на запитання: а якби школи не було, куди б ми ходили?, – розповідає Олексій Головатий, – Тому вони раді, що не треба їхати до іншого міста, що школа поруч з їхніми будинками, де вони щодня спілкуються з друзями та однокласниками».

 

 
Search:

 Email this article

unite for children