Як відбудовують українські школи, зруйновані війною
Діти повертаються до навчання та водночас продовжують жити в реальності війни.
- Доступно:
- Українська
- English
Війна знищила більшу частину Салтівки — району Харкова, міста на сході України, де живе дев’ятирічна Діана. Чи не кожен будинок у її житловому комплексі пошкоджено.
"Коли почалася війна, я подумала, що це грім, — згадує дівчинка. — Вдалині було світло. Невдовзі стало зрозуміло, що це [ракети]. Ми побігли в підвал, переховувалися там перших кілька днів. Стріляли дедалі більше. Але навіть коли не стріляли, ми все одно залишалися там. А потім ховалися в коридорі нашої квартири".
"Якби ми були в підвалі школи, яку розбомбили, то вже були б мертві".
За останніх шість місяців війна зруйнувала або пошкодила близько 10% освітніх закладів в Україні. Школа Діани — один із них.
Через масовані напади, що не вщухають, українські діти змушені спати та навчатися в підвалах, бомбосховищах, на станціях метро та в тимчасових помешканнях.
ЮНІСЕФ у партнерстві з урядом України працює над тим, щоб із нового навчального року кожна дитина мала змогу повернутися до безпечного навчання.
Через бойові дії школа Діани перетворилася на руїни. Але дівчинка сподівається, що у вересні вона зможе навчатися онлайн. А ще чекає, коли школа знову відкриється.
«Знаю, що збираються збудувати бомбосховище, а на додачу до нього нову школу. А бомбосховище буде найкращим у районі. У ньому навіть буде кухня».
Семирічний Давид із Краматорська. Його сімʼя була на залізничному вокзалі, щоб дізнатися розклад евакуаційних поїздів, якраз того дня, коли внаслідок ракетного удару по станції загинули 52 людини.
«Щоразу, коли звучить сирена повітряної тривоги, Давид лякається і плаче, — розповідає його бабуся. — Коли це трапляється, я завжди намагаюся бути поруч, щоб втішити його».
Хлопчик сумує за школою та друзями, які залишилися у Краматорську.
«Я хочу піти до школи та зустріти там багато нових друзів, — говорить Давид. — Мені подобається вивчати математику, писати, читати. Люблю перерви та позакласні заходи».
У розпал боїв у селі Олизарівка під Києвом 13-річний Назар і його мати Аліна сиділи за підручниками у підвалі свого будинку, де ховалися від снарядів і бомб.
«Найстрашніше було, коли літаки летіли дуже низько і скидали бомби. — говорить Назар. — Вони прилетіли звідти, з-за лісу, та скинули бомби на мою школу. Коли я побачив, що вона зруйнована, то засмутився».
Денис та його молодша сестра з Херсона, що на півдні Україні. Це місто стоїть на берегах річки Дніпро, у якій діти любили плавати.
Під час бойових дій їхня мама потрапила під обстріл і була затримана. Після її звільнення родина втекла з рідного міста. «Денис благав взяти з собою іграшки», — згадує Надія.
«Він любить свою вчительку та сумує за нею, — продовжує вона. — Запитував у мене: ”Мамо, коли я зможу повернутися до школи?”»
У вересні хлопчик розпочинає навчання у львівській школі, знову в першому класі, щоб надолужити основи. «Мені подобається школа, тому що там можна грати, — захоплено розповідає він. — Коли я виросту, стану поліцейським, тому що в них гарні машини й вони захищають магазини від пограбувань».
12-річна Марія мешкає у Харкові. «Мою школу розбомбили приблизно місяць тому, в липні, — не приховує вона смутку. — Я не знаю, чому вони це зробили. Я думала, що COVID-19 — це погано, але найгірше у моєму житті було ще попереду».
В найтемніші часи Марія змогла віднайти в собі сили та сподівається допомогти іншим відновитися. «Оскільки я не могла проводити час із друзями, адже вони всі виїхали, та не ходила до школи, то продовжила саморозвиток у інший спосіб, — розповідає вона. — Я почала вести “щоденник подяки” та медитувати. Це допомагає мені краще зрозуміти себе. Я ще більше заглибилася у психологію й усвідомила, ким хочу стати в майбутньому та що мені для цього потрібно зробити».
«Мені подобається спілкуватися з людьми й у такий спосіб більше дізнаватися про них. Я хочу допомагати їм долати психічні захворювання та інші складнощі», — продовжує вона.
"Через війну дуже багатьом буде потрібна психологічна допомога. Я хочу вміти розв’язувати ці проблеми".
«Мені подобається моя школа, тому що вчителі поважають і люблять нас, намагаються передати нам якнайбільше знань, — говорить Марія. — Я віддаю перевагу навчанню у школі, адже там друзі, з якими я люблю спілкуватися».
12-річний Назар із Запоріжжя — міста на південному сході України.
Мати Назара, яка працювала в дитячому будинку, допомогла евакуювати з міста близько ста дітей.
«У вільний час я люблю вивчати програмування, — розповідає Назар, який у вересні починає шкільне навчання онлайн. — Коли виросту, хочу працювати в ІТ і програмувати, тому що програмісти заробляють багато грошей, до того ж це дуже цікаво. Можна писати свій код і створювати свої програми. Я хочу заснувати власну компанію, яка займатиметься розробкою відеоігор».
У Львові Назар зустрів свою нову подругу — десятирічну Карину.
Карина з мамою втекли з рідного Мирнограда на початку серпня. Вони з Назаром люблять грати в Дженга та гуляти в парку неподалік.
"Я не знаю, що буде далі. Не знаю, куди піду до школи", — говорить Карина.
«Минулого року я відвідувала школу лише половину часу через COVID-19 і війну. Якщо залишуся у Львові, то буду вчитися тут, а якщо поїду додому й там буде спокійно, то піду в нову школу».
«Я сумую за однокласниками, — продовжує дівчинка. — Багато з них роз'їхалися по різних містах і країнах. Я хочу повернутися, щоб знову гратися разом і сидіти за однією партою з друзями»
Коли сімʼя 13-річної Софії втікала з атакованого Ірпеня, їм ледве вдалося вибратися з міста через лабіринт зруйнованих будівель і мостів. Невдовзі його мешканці потрапили в пастку боїв.
«Останніх шість місяців були важкими, — говорить Софія. — Я весь час думала про війну. Але я робила все можливе, щоб упоратися. Я не ходила до школи, проте навчалася онлайн».
Зараз родина вже вдома. «Спочатку було дуже страшно, але я побачила, що люди повертаються до нормального життя. І в мене з’явилася надія на наше майбутнє», — говорить сестра Софії, 16-річна Людмила.
«Мій улюблений предмет — історія, — розповідає Софія. — Думаю, що оберу професію, яка дасть змогу спілкуватися з людьми, можливо, стану журналісткою чи ведучою новин. Для цього потрібно багато вчитися, вдосконалити своє знання англійської. Сподіваюся, через 20 років у мене буде своє житло, улюблена робота і я буду жити так, як хочу».
«Я дуже хочу, щоб війна припинилася, — зітхає вона. — Я хочу миру та щоб ми могли добре жити».
Українські діти негайно потребують безпеки, стабільності, доступу до безпечного навчання, захисту та психосоціальної підтримки. Але понад усе дітям в Україні потрібен мир.
ЮНІСЕФ, завдяки гуманітарній допомозі Європейського Союзу та у партнерстві з урядом України, працює над тим, щоб із нового навчального року кожна дитина мала змогу повернутися до безпечного навчання.
