Однолітки війни: Катя з Балаклії

Каті з Балаклії, що на Харківщині, всього три роки. Та у своєму житті ця грайлива й весела дівчинка вже встигла пережити авіаційні бомбардування, евакуацію до Німеччини, повернення додому, розставання та возз'єднання з татом. 

Армагеддон

«Батьки часто кажуть, нібито маленькі діти не розуміють, що таке війна та обстріли. Та це не так», — говорить Альона з Балаклії та згадує перший місяць повномасштабної війни. Ті тривожні дні вона з немовлям на руках провела в темряві вогкого підвалу.

Харківська область — один із найбільш постраждалих від війни регіонів України. У маленькому місті Балаклія, що розташоване на південний схід від Харкова, бої розпочалися 24 лютого 2022-го.

Весь лютий та березень того року родину Каті супроводжували холод та страх. Надворі було -18 0С, у підвалі їхнього будинку не було світла та опалення, Альона не мала доступу до необхідних речей, наприклад, підгузків. «Добре, що в мене не зникло грудне молоко і дитині було що їсти. Ми навіть не могли вийти щось купити, бо нас обстрілювали з літаків», — розповідає жінка про той період, коли їй доводилося голодувати.

Коли ж у лічені години затишшя родина піднялася на поверхню, то побачила руїни, на які перетворилася рідна вулиця. В їхньому будинку не було вікон, а сусідський був знищений повністю. Тієї ж миті жінка ухвалила рішення про евакуацію. «Ми з чоловіком навіть вголос цього не обговорювали: він глянув на мене, а я на нього, і все було зрозуміло — треба тікати», — повертаючись подумки в ті чорні дні, Альона не вірить, що витримала все, що тоді відбувалося. Рухатися далі жінку мотивувало тільки одне — потреба убезпечити дочку.

Дорога з Балаклії обстрілювалася. Чоловік Альони тиснув на газ їхньої маленької легкової машини, об'їжджаючи вирви від снарядів. А жінка притискала дитину до грудей та постійно молилася. «Я не молилася стільки за все життя. Тоді мені здавалося, що це просто кінець світу», — згадує вона.

В безпеці, але не вдома

Мати з дочкою виїхали потягом за кордон, діставшись зрештою Німеччини, де отримали тимчасовий захист. Для маленької Каті її перша подорож у житті стала евакуаційною.

З початку повномасштабної війни 6,7 мільйона українців виїхали за кордон і продовжують перебувати в інших країнах. Переважно це жінки та діти з історіями, схожими на історію Каті та її мами.

В німецькому Лейпцигу родина прожила рік та сім місяців. За цей час Катя почала ходити, говорити та вперше відчула сум за домом. 

«Перші її слова були частково українськими, а частково німецькими. Нам там дуже допомогли, прихистили. Але зі своїм батьком Катя бачилася тільки по Zoom»

Альона додає, що ніколи не планувала жити за кордоном і не мріяла про еміграцію. І навіть перебування в комфортних умовах було для неї немилим, бо вимушеним. 

Коли бої в Балаклії вщухли, Альона опинилася перед складним вибором: будувати нове життя в безпечній Німеччині чи повернутися додому в рідну Харківську область.

«У Каті з батьком був якийсь особливий зв’язок. Спочатку я показувала їй його фото та пояснювала, що він в Україні. І вона дуже чекала кожного його дзвінка. Але коли ми ненадовго з’їздили додому і вона побачила його, то вже все, постійно за ним сумувала й просилася до нього. І ми вирішили, що родина повинна бути разом»

Альона та показує кольорову іграшку-віслючка, яку Каті подарував перед евакуацією тато. З цією іграшкою дівчинка спала в Німеччині та привезла її з собою назад до України.

Перші друзі

Зараз родина живе в середмісті Балаклії. Дитячий садочок тут не працює, бо безпекова ситуація на Харківщині залишається складною. Та Альона водить дочку на заняття, організовані ЮНІСЕФ для покращення доступу дітей до дошкільної освіти та догляду.

«Вона в мене дуже змінилася після повернення додому. Її соціалізація тут проходить зовсім іншими темпами. Вона стала більше спілкуватися з дітьми, бо їй простіше їх зрозуміти, в неї з’явилися перші друзі. І вдома вона одразу почала говорити більше», — Альона усміхається, дивлячись, як Катя грає з новим домашнім улюбленцем. Німфового папугу Аркадія дочці подарував тато. Чоловік врятував птаха, який залишився без господарів унаслідок обстрілів Харківщини. Аркадій любить сідати Каті на голову чи на руку та бавитися. 

Життя родини залишається непростим: повітряні тривоги лунають у місті кожен день, Альона не може працевлаштуватися, бо немає на кого залишати дочку. Але жінка впевнена, що найважчий період вони вже подолали: «Я намагаюся налаштуватися позитивно. Ми пережили такі страшні обстріли, пережили еміграцію, тепер ми нарешті вдома. Я не можу собі дозволити розкисати, бо цей настрій передасться Каті. Тож ми сподіваємося на краще. Я вірю, що війна закінчиться і якщо не в садочок, то у школу Катя точно піде вже в мирний час».