Ціна дитинства з мамою

Історія Світлани та Кіри

ЮНІСЕФ
image
UNICEF
24 Лютий 2021

У шість років Кіра потрапила в інтернат — проплакала там цілий тиждень. Ще з народження Кіра майже нічого не чула: нуль відсотків слуху на одне вухо, і три відсотки — на інше. Щоб дитина розуміла світ, розвивалася та вчилася, потрібні були щонайменше супровід сурдолога, психолога та ще з пів десятка інших спеціалістів. У маленькому місті на Полтавщині, де Кіра жила з мамою, такого не було. Так само як і не було центру раннього втручання, денного догляду, інклюзивної освіти чи інших спеціалізованих закладів, де з дитиною могли б займатися професійно. 

Мама розуміла, що треба вчити з дитиною мову жестів, та через відсутність поруч спеціальних послуг для дитини прийняла рішення віддати її в інтернатний заклад. Принаймні спробувати — щоб її дитина отримала освіту, як і решта.

“Вона ж іще маленька, страшно було кудись віддавати. Але я переживала, що вона не вивчиться. Я завжди намагалась робити все, що могла — ми вчили букварик, але без жестів дитина мене просто не розуміла, та і я не педагог”, — згадує мама.

Вона обирала між тим, щоб дитина була вдома — і тим, щоб отримала освіту та могла комунікувати з іншими. В інтернат вона відвезла дитину в понеділок, і забрала в п’ятницю. 

Дитина так хотіла додому, що цілодобово плакала. А коли в неї щось боліло або щось її турбувало, могла сказати лише мамі — не підпускала до себе чужих людей.

Ціна дитинства Кіри вдома з мамою — 15 тисяч гривень. Саме стільки потрібно було, щоб полагодити слуховий апарат та облаштувати місце для навчання, аби дитина могла жити вдома і ходити у звичайний дитячий садочок. Зарплата Світлани — мінімальна, чотири тисячі гривень. Вона працює будівельницею. З восьмої до п’ятої вечора штукатурить, фарбує, білить, шпаклює — хіба що не кладе цеглу. Обирати роботу в Хоролі не доводиться. З цих чотирьох тисяч одну вона віддає за кімнату в гуртожитку — власного житла у них з Кірою немає. Решта йде на ліки.

Зі слуховим апаратом допоміг благодійний фонд, а також в рамках проекту дитині облаштували власний простір - купили ліжко та стіл зі стільцем для навчання. 

Зараз, маючи робочий слуховий апарат, Кіра може ходити в звичайний садок, гратися з іншими дітьми і соціалізуватись. Та найголовніше  — вона  не плаче, бо знає, що мама ввечері її обов’язково забере додому.

Наступного року дівчинка має йти в школу. Їй можна відвідувати і звичайну — але потрібен асистент, який супроводжуватиме на уроках. З цим поки проблема, бо асистентів у місті немає, каже Світлана:

“Я не хочу, щоб дитина просто була в списку учнів. Потрібен асистент, який буде дійсно займатися з дитиною. Бо якщо це для галочки — то краще вже в спеціалізовану школу в Полтаву, де дитина хоча б отримає освіту".

"У нашому випадку це може бути тільки інтернатний заклад. Щоб дитина була зі мною, я можу хіба що зняти десь у Полтаві житло, і забирати її щодня до себе. Але в нас просто немає на це грошей”, — каже Світлана. Її зарплати ледь вистачає на їжу. Бабусь і дідусів, які б допомагали продуктами з городу, у них немає. 

Якось Світлана набралась сміливості та пішла до міської влади просити грошей — тоді, коли збирала на операцію для дитини. Там відповіли, що в містечку є діти з набагато серйознішими проблемами, ніж у Кіри, і їм допомога потрібніша: “І я все розумію, дійсно є. Тому нікого про допомогу більше і не прошу”.

Віддавати дитину в інтернат Світлана не хоче — боїться, що там про неї ніхто не потурбується, а дитина весь час плакатиме. Вона шукає всіх можливостей, аби лишити Кіру вдома. 

І з острахом чекає моменту, коли потрібно буде віддавати Кіру в перший клас — можливо, це знову буде інтернат. І тоді цей день не буде щасливим для обох.

У інтернатах досі лишається майже сто тисяч дітей, 95% з яких мають біологічних батьків. І в більшості випадків вони могли би жити вдома.  Для цього потрібно розвивати послуги - медичні, соціальні, освітні (інклюзивна та спеціальна освіта біля рідного дому) - для сімей з дітьми у громадах. 

Результати моніторингового проекту ЮНІСЕФ показали, що переважна більшість батьків не хочуть віддавати дітей в інтернати, вони вимушені через відсутність послуг, а діти, в свою чергу, переживають травмуючий досвід - відчуття покинутості та непотрібності. Кожна дитина має право жити у родині.