“ПОРУЧ”: Опора, на яку можна спертися у тяжкі часи

Чи вірно я все роблю? Де ми будемо жити завтра? Чи буде безпечним новий дім? Чи буде в мене достатньо грошей, щоб жити в чужій країні? Чи достатньо я приділяю уваги дитині?

Такі думки мучили киянку Мар’яну кожного дня з початку війни в Україні. Жінка з 8-річним сином виїхала у Європу, рятуючись від обстрілів. Постійна зміна тимчасових прихистків, невпевненість у майбутньому, відповідальність за долю сина лягли на молоду маму моральним тягарем, іноді не легшим ніж військова небезпека.

Тому коли Мар’яна побачила анонс проєкту психологічної підтримки «ПОРУЧ», вона ні хвилини не вагалася перед тим, як взяти у ньому участь.

“Коли я дізналася про проєкт, в мене вже був внутрішній запит на психологічну допомогу. Я одразу зареєструвалась і мені якось внутрішньо стало навіть легше. Я мала велику надію, що це мені допоможе. І це дійсно допомогло”, - посміхається жінка.

Проєкт «Поруч» від дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ — це відокремлені групи психологічної підтримки для підлітків, батьків і вчителів, чиє звичне життя зламала війна. Кваліфіковані психологи готові допомагати українцям, що переживають війну, щоби їхній досвід не залишився непереборною травмою на все життя.

Нова жорстока реальність

Початок війни для Мар’яни та її сина став страшним сном, що зруйнував життя їх маленької, але щасливої родини.

“Я ще до кінця не прокинулась, коли підійшла до вікна і побачила спалахи та почула ці жахливі вибухи. Це був шок. Я думала, можливо, я ще сплю, адже мозок не сприймає це, як реальність”, - жінка з жахом згадує ранок 24 лютого, коли з поспіхом збирала речі.

Коли Мар’яна пакувала речі у машину, пролунали настільки потужні вибухи, що її син впав на землю. Жінка навіть не знала, куди їм тікати від обстрілів. Тож перші ночі війни родина з іншими жінками й дітьми провела у бомбосховищі в Києві. Син Мар’яни спав на шкільній парті, а сама жінка просто лежала на підлозі на карематі.

“Сил майже не було. Ми два дні нормально не спали, тільки цей стрес, ці нерви постійні. Я не розуміла, що робити, куди тікати, що з нами буде взагалі. Як захистити сина, якого я сама виховую”, - у ті дні Мар’яну мучили ті самі питання, що і сотні тисяч інших батьків в Україні.

Жінка вирішила вивезти сина спочатку на захід країни, а потім у Європу. З Києва до Кам’янця-Подільського вона їхала понад 15 годин за кермом, без зупинок на сон, чи їжу.

“Я була напевно на такому адреналіні, що не розуміла, що хочу пити, чи хочу їсти. Я просто тримала кермо, та знала, що дитина поряд зі мною”, - розказує мати, яка змінила з дитиною декілька готелів, спортзалів, центрів для біженців та тимчасових прихистків за час евакуації.

Постійні пошуки житла та пересування віднімали у жінки всі сили. Вона переживала, що їй більше не вистачає часу, який вона зазвичай приділяла сину.

“Я розуміла, що я взагалі не приділяю увагу сину, не можу нічого йому дати. Тобто в мене була основна задача - лише його нагодувати, напоїти. А весь інший час він проводив в планшеті, бо в мене взагалі не було ресурсу займатися з ним. Тільки сльози й нерозуміння, що робити далі”

Мар’яна згадує, що саме тоді почала замислюватися, що потребує психологічної підтримки та допомоги.

Своє місце у чужій країні

Відчуття самотності та тривоги зросло, коли родина переїхала у чужу країну. Іноземна мова, тимчасове нове житло та незнайомі люди навкруги тільки посилювали відірваність від дому.

“В мене був такий стан, коли мені не було на що спертися, навіть внутрішньої опори, навіть на саму себе. Водночас я розуміла, що вся відповідальність лежить на мені. За мене, за сина, родичів”, - Мар’яна намагалася поєднати роботу, догляд за сином та адаптацію у Німеччині, що призводило до емоційного вигорання. 

Саме тоді вона натрапила у соцмережах на анонс проєкту “ПОРУЧ” та сприйняла це, як “руку допомоги”, що простягає їй доля. 

В межах проєкту працюють професійні психологи з навичками допомоги людям, що пережили війну. Тож техніки, які психологи надали учасникам, навчили Мар’яну справлятися з негараздами й стресом. 

“Коли ми, учасники, висловлювали свій досвід, наші дві психологині були з нами. Вони дуже уважно слухали всіх. І мені дуже сподобалось, що вони якось проникали, заглянули до кожної наче у душу. І потім чітко відповідали на питання кожного і дали рекомендації”

Для Мар’яни величезним плюсом стало й те, що психологічні практики проходять у групах. Всі учасники з тими ж самими проблемами, що були і в неї, адже у групи підбирають людей із подібним досвідом. “ПОРУЧ” надає батькам і підліткам можливість побути в спільноті людей, які розуміють і підтримують одне одного.

“Три місяці в мене не було поруч моїх людей. І мені хотілося послухати, як взагалі наші українські жінки справляються з цією ситуацію, знаходячись в різних містах і куточках планети”, - Мар’яна зізнається, що відчула себе не такою самотньою, коли поділилася своїми страхами з іншими.

Під час деяких практик проєкту Мар’яна слухала інших учасниць, але відчувала, що вони наче переказують її власну історію, бо їх біль був дуже схожий. 

“Я розумію що я не одна така. І за це я дуже вдячна, - каже Мар’яна, яка радить українським батькам, що стали біженцями, долучатися до проєкту “ПОРУЧ”. - Я хотіла знайти напевно якесь своє безпечне місце. І знайшла його у проєкті”.