Довгий шлях додому

Як діти пройшли через домашнє насильство, інтернат і нарешті знайшли свій дім

ЮНІСЕФ
image
UNICEF
05 Березень 2021

Ваня, Максим, Ілля та Ігор* тікали в інтернат вночі, поки батько спав. Старші нашвидкуруч прихопили трохи речей у рюкзак, а найменшим речі першої потреби зібрала мама. Вона вже кілька днів планувала втечу, обдзвонювала інтернати та просила, аби її дітей врятували від чоловіка-агресора. 

Ще кілька років тому все було гаразд. Анна* з чоловіком та синами жили дружно у квартирі в невеличкому селищі на Полтавщині. Сім’я розросталась, народилося четверо дітей — і вирішили переїхати в будинок. Анна взяла хату в кредит. Опалювати його треба було дровами, але з рештою все було гаразд: можна було завести домашню худобу, обробляти город, у дітей було більше простору. 

Але чоловік несподівано почав пити — і життя стало нестерпним. Він приходив додому п’яний, і бив Анну, навіть при дітях. Час від часу приставляв ніж до горла та погрожував зарізати. Коли вона викликала поліцію, скаженів і бив сильніше.

Про те, що чоловік знущається з усієї родини, Анна нікому майже не розповідала — боялася. Він погрожував убити синів, якщо проговориться. Один раз розповіла мамі. Та підтримки не знайшла. “Тебе з ним жити ніхто не заставляв”, - така була відповідь.

Сини завжди заступалися. Найменший, щойно батько з’являвся на порозі, одразу кидався до нього і просив: “Ти тільки маму не бий”. Хлопчику тоді було три роки, і він почав заїкатися після перших батьківських побоїв.

Анна намагалася не лишати чоловіка з дітьми наодинці, спала коло них та шукала способів утекти — але в маленькому селі, з чотирма дітьми з невиплаченим кредитом за будинок, це було важко. 

У Анни був вибір: або лишати все як є, або рятувати дітей. 

“Я подзвонила в інтернат, бо в мене не було іншого вибору”, — згадує жінка.

Хлопці жили в інтернаті рік. Анна втекла від чоловіка в нікуди — у свою стару квартиру без меблів, ліжок і техніки. Хата лишилася чоловіку, але це вже було не важливо. Коли почався карантин, дітей відправили додому. Елементарних умов, щоб діти лишилися з мамою і не поверталися в інтернат, не було — у квартирі не було де спати, готувати їжу, вчити уроки. Грошей, аби обставити з нуля квартиру, у жінки теж не було.

“Але головне, що нам уже нічого не загрожувало”, — каже Анна. За кілька місяців і з допомогою проєкту ЮНІСЕФ квартиру обставили мінімальним: ліжками, плитою. Базові речі для життя дозволили дітям лишитися вдома з мамою, і не повертатися в інтернат. Зараз родина тішиться, що може бути разом. Ваня, наймолодший син Анни, нарешті перестав заїкатись. Родина знаходиться під соціальним супроводом, ними опікуються фахівці соціальної роботи.

В інтернатах досі лишається майже сто тисяч дітей, 95% з яких мають біологічних батьків. І в більшості випадків вони могли б жити вдома. Для цього потрібно розвивати послуги — медичні, соціальні, освітні — для сімей з дітьми у громадах. У тому числі - створювати шелтери - прихисток для тих, хто постраждали від насильства. Аби кожна родина почувалася захищеною. А ще - кожен з нас має бути уважнішими й добрішими до тих, хто поруч. 

*імена змінено на прохання героїні, бо вона досі переживає за безпеку своєї сім’ї