Дім у вогні

З нового року на сході України посилилися обстріли. Гуманітарна ситуація у прифронтових районах стає дедалі складнішою, а життю тисяч дітей загрожує серйозна небезпека. Кожного дня сім’ї з дітьми на Харківщині, Донеччині та в Запорізькій області вимушено залишають свої домівки в охоплених війною населених пунктах і вирушають у невідомість.

Віта та Сергій. Нікуди їхати й неможливо залишитися

У темряві обстріли здаються ще гучнішими. Неначе невідомість додає їм сили. Тож Віта, мати дев’ятимісячного Сергія, чекає цієї ночі з тривогою. Це її остання ніч на лінії фронту. Вранці жінку з дитиною обіцяють евакуювати волонтери.

Під гуркіт вибухів за вікном вона складає речі сина та розмірковує, куди прилетить наступного разу — у ТЕС, у сусідній будинок чи поряд із їхнім домом. Сім’я мешкає в Кураховому на сході України. Це прифронтове місто від початку нового року обстрілюється щоночі. Опалення немає, доступ до медичних послуг обмежений, купувати дитячі товари стає дедалі складніше. Віта винаймає маленьку квартиру на першому поверсі в одному з будинків, що розташований у центрі міста. Її власне житло було розбите вщент ще на початку повномасштабної війни. В новій квартирі теж є пошкодження — вікна забиті дерев'яними щитами. Тож маленький Сергій у свої перші місяці життя майже не бачить сонячного світла. Одягнений у теплі речі хлопчик грається брязкальцем у темній і холодній квартирі, поки Віта збирається в дорогу. 

Їй нікуди їхати, але й залишатися тут вона більше не може. Ніби відчуваючи її розпач, Сергій починає плакати.

«Вчора прилетіло в сусідній будинок. Постійно гримить так, що я іноді боюся вийти на вулицю. Будинки горять. Я вже просто виснажена. Ми тут самі, я не маю підтримки й не знаю, що робити».

Віта народжувала під час нетривалого затишшя на фронті. Але в останні місяці надія залишитися вдома згасає з кожним розбитим будинком та кожним загиблим мирним мешканцем Курахового. 

Вона сподівається знайти притулок для себе і сина у Дніпрі. Та перше, що хоче зробити після евакуації, — звернутися за допомогою до психолога.

«Я відчуваю, що на межі нервового зриву. Навіть не знаю, що порадить мені психолог. Але без допомоги дуже важко».

Жінка планує відвідати точку Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) «Спільно» у Дніпрі, де батьки та діти можуть отримати фахову психологічну допомогу. А також вона збирається отримати консультацію у соцпрацівників, що працюють у громадах Дніпропетровщини за підтримки ЮНІСЕФ. 

Та поки гуркіт за забитими вікнами не вщухає, жінка не може сфокусуватися на майбутньому. «Страшно, що обстріли все ближче», — каже вона, і її плечі сіпаються після кожного вибуху. 

Яна та Альона. Евакуація

В темряві нічного Курахового ледь видно кількох людей із сумками. Всі чекають мовчки, поглядаючи на дорогу — в той бік, звідки має приїхати евакуаційний автобус. Вчительці Яні та її 13-річній дочці Альоні моторошно від постійного гуркоту просто неба в центрі розбитого міста. Але все одно вони прийшли на автобус завчасно. Сім'я вже ухвалила рішення виїжджати, тож найважчим для них зараз є очікування.

Школярка Альона першою помічає жовте світло від фар, що прорізує темряву. Вона єдина очікує евакуацію з радістю. Її тішить можливість вирватися з міста, де ракетні обстріли стали буденністю. Мама дівчинки більш похмура. Вона не певна, що в містечку у Дніпропетровській області, куди вони їдуть, буде повністю безпечно. Як і в будь-якому іншому місті в Україні. «Ми їдемо до родичів у Дніпропетровську область, бо стає все гірше. Було розбито ТЕС, і після цього в нас немає опалення», — говорить жінка, складаючи сумки з речами в багажний відсік автобуса. 

13-річна дівчина вже кілька останніх років навчалася тільки онлайн. Дівчинка займає місце в автобусі біля вікна, щоб подивитися на рідне місто, можливо, востаннє.

«Сумно, бо ми не знаємо, коли зможемо повернутися. Але я все ж таки рада, що виїжджаю. Стріляють дуже сильно. Я скучила за живим спілкуванням, гуртками та школою»

Водій та волонтери дають на посадку пару хвилин. Стояти довше тут небезпечно. 

Таня, Микита та Сергій. Виїхати в місто, над яким не гудуть літаки

Евакуаційний автобус минає кілька населених пунктів, розташованих уздовж лінії фронту. Всі вони схожі — розбиті й похмурі. В кожному в автобус заходять люди з дітьми, несуть сумки й переноски з котами, розсаджуються в темряві та вдивляються в горизонт крізь мутні вікна «Ікарусу». Невдовзі починає світлішати. Тьма відступає, а разом із нею й обстріли.

Таня везе двох своїх синів до родичів у Дніпро. Микиті десять років, а Сергію всього шість. Наступного року молодший хлопчик піде в перший клас. І Таня хоче, щоб він це зробив у безпечнішому місті.

«Після нового року почали стріляти дуже сильно. Відчувається, що лінія фронту наближається. Діти лякаються кожного обстрілу. Особливо страшно, коли над нами літають літаки. Я розумію, що у Дніпрі теж можуть бути і сирени, і небезпека, але не така сильна».

Її сини тихенько сидять поруч. Старший Микита вже був у Дніпрі і розповідає Сергію, що це велике гарне місто.

«Я ще не був у великому місті. Мені цікаво. Та хочеться, щоб там було тихо. Тільки шкода моїх іграшок — вони залишилися вдома», — говорить Сергійко.

Таня не могла взяти з собою в автобус багато речей, тож пакувала найнеобхідніше. «Все своє життя все одно не візьмеш із собою», — каже вона із сумом. Напередодні евакуації сім’я отримала зимові набори теплого одягу від ЮНІСЕФ. Тож сьогодні вони стали у пригоді. Діти вдягли нові теплі чобітки та термокостюми та взяли з собою нові куртки, які будуть їм якраз наступної осені. 

Коли автобус залишає Донеччину, діти розслабляються й починають дрімати. Таня обіймає їх та думає про нове місце, яке повинно тепер стати для них домом.