Спрага до миру

Сім'ї на лінії розмежування мріють про тишу й водопостачання

UNICEF
image
UNICEF/UNI356689/Filippov
13 Листопад 2020

Близько 450 жителів Павлополя вже сьомий рік живуть без централізованого водопостачання та доступу до джерел питної води. Бойові дії ускладнили ситуацію з водою в селі, спекотні посушливі літа серйозно її загострили, а епідемія COVID-19 зробила доступ до води проблемою номер один.

Вода приїхала

Щовівторка впродовж року будівля Павлопільської сільради заповнюється пластиковими пляшками, відрами й металевими бідонами. Жителі села розставляють порожні посудини по всій підлозі просторого її холу — вільним залишається тільки прохід до величезного білого бака, який уміщує в себе три кубометри питної води.

Вантажну машину, яка возить воду й наповнює бак у сільраді свіжою водою, люди помічають здалеку. «Мамо, вода приїхала!» — дзвінким голосом кричить кароокий 8-річний Давид, тримаючи в руках 5-літрову баклажку для води.

Великий бак порожніє за три години. Воду встигають набрати кілька десятків людей. Кожен забирає свої 10 літрів, які весь тиждень економно витрачатиме для пиття та приготування їжі.

A truck driver fills water containers with clean water in Pavlopil, eastern Ukraine.
UNICEF/UNI356694/Filippov

Питну воду в Павлопіль починаючи з червня 2019 року чотири рази на тиждень постачає благодійна організація ADRA Ukraine в межах спільного з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) проєкту із забезпечення водою населених пунктів на лінії розмежування на сході України. За цією програмою, що  фінансується за підтримки народу та уряду США, Павлопіль отримує 12 кубів води на місяць. Цей об'єм дозволяє частково закрити потреби у питній воді 450 жителів села. «Вода тут життєво необхідна. Її завжди мало, завжди не вистачає. Ми не закриваємо потребу повністю, але ми підтримуємо людей», — розповідає водій Роман, який привозить воду, яку тут нетерпляче чекають.

«Це хороша вода, чиста. Її можна пити», — запевняє школяр Давид, ставлячи свою 5-літрову пляшку на мамин велосипед.

«Вода — наша головна проблема. Те, що нам болить майже так само сильно, як і обстріли. Тому нам дуже потрібні ці поставки», — додає мама хлопчика Світлана.

Водопостачання під прицілом

Привезену воду мама з сином відразу ж спускають у глибокий бетонний підвал їхнього будинку. І не тільки тому, що там вона залишиться прохолодною та свіжою. «Після того як на початку війни ми кілька тижнів провели під обстрілами, я завжди роблю запаси води в підвалі. Навіть узимку», — пояснює Світлана, додаючи, що страх невідомості не полишає її вже сьомий рік.

Давид, якому було менше року, коли розпочався конфлікт, погано пам’ятає час, проведений у сховку, але добре знає, що школи, садочка й водопостачання в їхньому селі немає саме через бойові дій. «Вночі часто стріляють», — говорить хлопчик.

David, 8, and his mother travel to the council building in Pavlopil, eastern Ukraine, to collect clean water.
UNICEF/UNI356687/Filippov

Ще на початку збройного конфлікту в Павлополі артилерійськими обстрілами було зруйновано будівлю школи, фельдшерський пункт і кілька приватних будинків.

Насосна станція, яка забезпечує централізоване водопостачання, була побудована в 60-ті роки минулого століття. Підприємство, що обслуговує її насоси, зупинило свою діяльність в 2014-му. Після цього в населеному пункті зникло централізоване водопостачання.

«Ми самоорганізувалися, оскільки на початку конфлікту перебували в сірій зоні й розраховували тільки на свої сили. Сформували бригаду добровольців, які по сьогодні обслуговують насосну станцію й водогін», — розповідає сільський голова Павлополя Сергій Шапкін.

Гроші на придбання запчастин і ремонтні роботи люди в селі збирають самостійно. Але їх не вистачає на придбання нового обладнання й капітальний ремонт насосної станції, тому сьогодні технічна вода йде з поганим напором і лише на деяких вулицях.

Наприклад, у будинку Іщенків регулярного водопостачання через кран немає вже кілька років. «Технічна вода йде рідко, та й напір поганий, а вода часто іржава, аж руда. Питної води немає зовсім. Її привозять нам ADRA і ЮНІСЕФ. І трохи докуповуємо самі», — Світлана показує на великі сині бочки у дворі свого будинку, куди вона збирає дощову й технічну воду.

Якість технічної води, за словами місцевих жителів, незадовільна — в ній багато домішок і нітратів, що потрапляють у ґрунтові води з сільськогосподарських полів. Світлана скаржиться, що вода роз'їдає крани.

«Війна навчила нас по-іншому ставитися до води. Напевно, якби був мир, насосну станцію можна було б відремонтувати. Але поки технічну воду ми використовуємо для побутових потреб, а привізну економимо для приготування їжі й пиття», — розповідає жінка, поки її син миє руки, акуратно зливаючи собі на руки воду синім черпачком.

Хлопчик, який захоплюється конструкторами, любить математику й кататися на велосипеді, звик допомагати мамі з прибиранням помешкання, годуванням індичат і приготуванням їжі. Він з раннього дитинства знає ціну воді.

«Взимку мені доводиться купатися в будинку у відрі. Ми гріємо воду й так купаємося. Але зараз я з відра вже виріс. Буду купатися у великому тазику», — сміється Давид.

Хлопчик додає, що влітку сім'я користується літнім душем у дворі, на даху якого встановлено бак для набирання й нагрівання води під сонцем.

Кожен літр на рахунку

Подружки Давида — 8-річна Даша та 6-річна Катя— живуть усього за кілька вулиць від нього. Їхнім городом пролягає водогін технічної води. Тут її можна набрати з хорошим напором, але й із серйозною небезпекою для життя.

За зеленим полем кукурудзи починаються заміновані території й розміщені військові позиції. «Завжди боюся, коли стою тут. Бо стріляють напряму. Нам потрапляло у вікна кілька разів», — розповідає бабуся дівчаток Валентина Іванівна.

Щойно лунають перші звуки стрільби, жінка швидко закручує кран, прибирає відро з водою і кличе онучок у будинок.

image
UNICEF/UNI356706/Filippov

Дівчата переїхали до бабусі в березні, на початку карантину, пов’язаного з епідемією COVID-19. Щоб не залишати дітей на самоізоляції в маленькій квартирі в Маріуполі, батьки сестер привезли їх у село, де є сад і домашні тварини.

Для Каті й Даші час, проведений тут, став щасливим. «Ми годуємо кізок, катаємося на велосипеді й малюємо крейдою. Купаємося ми у дворі — просто обливаємося з відра», — розповідає старша з сестричок Даша.

Сама ж Валентина Іванівна в останні місяці живе в тривозі за здоров’я онучок. «Мало того, що в нас тут обстріли, немає води, так ще й коронавірус. Я так боялася навесні, нікуди їх не випускала, — ділиться жінка, яка ходить із дівчатками в магазин тільки в медичних масках. — Я розумію, що потрібно часто мити руки. Але як їх тут мити, коли не в усіх у селі є вода, а в деяких кожен літр на рахунку».

image
UNICEF/UNI356713/Filippov

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) нагадує, що право на безпечну питну воду й належні санітарні умови закладене в Конвенції про права дитини, Резолюції Організації Об’єднаних Націй і Женевській конвенції. Воно таке ж важливе, як і право на харчування, медичне обслуговування й фізичну безпеку. Щоб поліпшити доступ дітей до чистої питної води в умовах конфліктів і криз, ЮНІСЕФ закликає припинити атаки на інфраструктуру водопостачання та комунальних співробітників.

«Мені іноді здається, що мир і проточна вода були в якомусь іншому житті, — зізнається Світлана, стоячи з сином у дворі свого дому біля запасів води. — Ми вже забули, як жили в довоєнній дійсності. А наші діти цього навіть не знають. Це дуже сумно».

Її син, 8-річний Давид, справді не пам'ятає того часу, коли з крана в їхньому будинку постійно текла вода: «У будинку в нас вода йде рідко, і вона дуже погана. Тому я по вівторках допомагаю мамі приносити хорошу воду, яку можна пити».