Дитинство під прицілом

Наталка, яка евакуювалась із Широкіного у віці 11 років, розповідає історію свого дитинства, на яке серйозно вплинув збройний конфлікт.

ЮНІСЕФ
31 Січень 2022

У приморському селі Широкиному, що на сході України, немає жителів. Також тут немає жодної будівлі, яка б не була пошкоджена. До початку збройного конфлікту село налічувало 2000 мешканців. А у двоповерховій школі з вікнами з видом на море навчалися понад сто учнів.

У 2015 році дорослі та діти були відселені звідси у зв’язку з обстрілами. Відтоді в'їзд у Широкине закритий, а село стало єдиним населеним пунктом на лінії зіткнення, у якому ніхто не живе. 

image
UNICEF

В останній раз жителька Широкиного Наталка бачила свій дім, коли їй було 11 років. Тоді дівчина думала, що залишає домівку на два тижні. Але вимушений від'їзд розтягнувся на шість довгих років. Знову побачити свій клас Наталка змогла тільки на кадрах із архівів ЮНІСЕФ, зроблених у селі співробітниками гуманітарної місії.

Наталка — творча людина. Вона захоплюється історичною літературою та поезією. Для Дитячого фонду ООН дівчина розповіла історію свого дитинства, на яке серйозно вплинув збройний конфлікт.

На наші вулиці, в наші доми 2014-й приніс лише попіл.

Тоді до нас прийшла війна, а щастя стало привидом з утопій.

image
UNICEF

“Я часто думаю, як би склалося моє життя, якби наша сім'я залишилася в Широкиному. Думаю, це було б щасливе життя, в мене були б друзі.

Тепер ми — я, сестра, брати, батьки й бабуся з дідусем — живемо в Маріуполі, винаймаємо будинок. Тут я ходжу до школи. Але я й дотепер сумую за друзями та за школою в Широкиному.

Я можу заплющити очі та згадати свій клас. Він був зліва по коридору від центрального входу. Я любила дивитися з вікна на шкільний двір, де було багато дерев, зелені і де співали пташки. А з другого поверху школи було видно море. 

Класна кімната після обстрілу
UNICEF

Пам'ятаю, як раділа, коли на фізкультурі нас водили купатися. Від школи до моря треба було йти всього 15 хвилин. Зараз вздовж цієї дороги одні руїни.

Коли давали дзвоник на перерву, ми відразу бігли на вулицю, грали в квача і придумували свої власні ігри. А ще пам'ятаю, як ми знайшли поранену пташку і всім класом намагалися її вилікувати.

Школа із зруйнованим дахом
UNICEF

Одного разу взимку з водонапірної вежі біля школи вилилася вода і застигла хвилями. Було так красиво, як у зимовій казці! Наша вчителька фізкультури зробила нам фотосесію на тлі льоду і снігу. Шкода, що я не можу вам показати ці фотографії, вони згоріли під час обстрілів.

Коли я згадую школу, мені здається, що в нас завжди були свята. То ми готували подарунки батькам, то вчили вірші. До зимових свят я багато тренувалася у шкільному танцювальному гуртку. Але якось так виходило, що на Новий рік я завжди хворіла. І мені так і не вдалося станцювати танець сніжинки у своїй школі.

Найяскравіший спогад про нашу їдальню — це коли нам дозволили приготувати самим вареники. І навіть потім похвалили, що вийшло смачно. Не пам'ятаю, чи було смачно насправді, але ми так пишалися, що готували, як дорослі.

У кінці четвертого класу ми всі писали собі побажання на майбутнє. Наша вчителька зібрала їх у баночку й обіцяла віддати нам, коли ми закінчимо школу. Але, на жаль, цього не сталося.

За що постраждали дорослі? Навіщо страждають діти?

По різних містах ми ходим, намагаючись зрозуміти.

Про початок війни я дізналася напередодні першого вересня у 2014 році. Тоді я вперше побачила на вулицях села танки. І сильно злякалася, коли почула перші вибухи. Тато щось ремонтував у дворі, і я подумала, що він просто впустив з рук щось величезне. Але потім до будинку забіг брат і почав кричати, що почалися обстріли.

Якийсь час ми ховалися у підвалі. А потім сказали батькам, що потрібно виїжджати. Я пам'ятаю, як збирала свої речі. У мене були улюблені іграшки, які я склала у свою найкращу сумочку. Я навіть приготувала свої зошити з першими маленькими віршами.

 

 image
UNICEF

Але евакуація почалася несподівано. Ми були не готові до неї. Мама залишила дім в одному халаті й капцях. Ми з собою взяли тільки документи. Тому в мене немає дитячих фото і фотографій з першого дзвінка. Всі вони згоріли.

У 2015 році я востаннє була вдома. Раніше я дуже сумувала, відчувала образу. Це так несправедливо: хтось живе у своєму рідному домі, ходить у свою школу, а в мене цього немає, навіть фотографій і спогадів. Зараз я намагаюся змиритися з цим.

У наших серцях — смуток пустий, замість домівок — розстріляна тиша.

Пам’ятаю, як казала собі: “Повір! Ти повернешся сюди за два тижні...”

Зараз я закінчую школу і вчу іноземні мови. Люблю писати вірші, захоплююся літературою та історією. Ще я дуже люблю дітей. Тому, можливо, я стану вчителем.

Як людині, яка захоплюється історією, мені сумно від розуміння, що всі документи про історію Широкиного було знищено. Вони знаходились у школі, тож разом із нею було знищено і нашу пам'ять.

Дівчина тримає котика
UNICEF

Коли війна зачіпає життя дітей — це жахливо. Адже кожен зростає з унікальною мрією. А війна її забирає, руйнуючи майбутнє. Діти не повинні бути жертвами конфліктів.

У цьому році я отримаю випускний атестат у Маріуполі, а значить, уже ніколи не сяду за парту у своїй старій школі. Але для мене моє дитинство в Широкиному назавжди залишиться в серці як спогад. Якщо я стану вчителем у майбутньому, я дуже сподіваюся, що працюватиму в мирній і безпечній школі. Тому що жодна школа на світі не заслуговує на те, щоб бути зруйнованою”.

Від початку конфлікту на сході України понад 750 закладів освіти з обох сторін від лінії зіткнення були пошкоджені внаслідок бойових дій. Ще багато освітніх установ змушені були переривати навчальний процес.

ЮНІСЕФ здійснює ремонт пошкоджених шкіл, дитячих садків та об’єктів життєво важливої системи водопостачання та санітарії на сході України. Крім того, Дитячий фонд ООН та його партнери продовжують надавати психосоціальну підтримку та проводять навчання з мінної небезпеки для сотень тисяч дітей, молодих людей та осіб, що піклуються про дітей.

UNICEF

Підтримайте роботу ЮНІСЕФ на сході України