Невидимі шрами війни: Хлопчик, який перестав усміхатися та говорити

Склянка води вдень і шматочок печива ввечері — таким був раціон п’ятирічного Артура в Маріуполі, охопленому війною. Коли мама хлопчика Міранда, змогла евакуюватися з ним у Нікополь, дитина помирала від виснаження.

Крапельниці, гаряча їжа та мамина турбота врятували Артура. Але після жаху пережитих обстрілів хлопчик перестав розмовляти та посміхатися. «Після того, що він побачив і почув, після вибухів та уламків, він повністю замовк, — каже 23-річна Міранда, тримаючи маленьку долоню сина у своїй. — Близько другої години ночі він встає, намагається тікати і ховатися. Тому що в цей час зазвичай по Маріуполю стріляв літак».

Голод, мороз та бомби

Портове місто Маріуполь на сході України, де проживало півмільйона людей, тепер у руїнах. Тисячі дорослих та дітей покинули місто, рятуючись від війни, сотні — поранені чи загинули.

Ті ж, хто провів останній місяць усередині оточеного Маріуполя, змушені були стати заручниками.

У перші дні війни, коли Міранді довелося закривати сина своїм тілом від вибухової хвилі, вона зрозуміла, що всі мешканці її рідного міста тепер у смертельній небезпеці.

«Мені здавалося, що мене зносить хвилею і я мало не відірвала собі руки, вчепившись в поручні під’їзду, де ми ховалися», — дівчина розповідає про перший з безлічі пережитих ними обстрілів.

Інтенсивність боїв наростала, а гуманітарна ситуація у місті з кожним днем ​​ставала дедалі гіршою.

«Не було світла, води, газу, опалення та мобільного зв’язку. Не було ні хліба, ні ліків», — Міранда додає, що жителі Маріуполя збирали дощову воду та сніг, щоби вижити.

Коли снаряди впали у двір, а за вікнами дитячої спальні спалахнули житлові будинки, Міранда з мамою та сином вирішили шукати притулок у центрі міста. Вони прожили два тижні в будівлі Маріупольського драмтеатру, де, крім них, ховалися ще сотні мирних жителів.

«Там були вагітні, жінки з немовлятами, літні люди та тварини. Усі були налякані та голодні, діти плакали. Ночами люди кричали від страху, коли починали бомбардувати»

Театр не опалювався, і маленький Артур постійно мерз. «Я спала, просто сидячи на тонкому матрацику на підлозі. А він спав у мене на руках», — дівчина згадує, що поряд із ними на підлозі спали немовлята.

Перші дні у театрі сім’я практично нічого не їла. І Артур увесь час плакав, просячи дати йому молока. У цей час у Маріуполі вже почався голод, магазини не працювали, продукти закінчувалися, а гуманітарні конвої не доходили до міста в облозі.

«Потім українські військові відкрили нам колодязь із технічною водою для гасіння пожеж. І організували польову кухню», — жінка згадує неприємний запах і смак технічної води, яка менше з тим стала для них порятунком.

Жінкам та дітям видавали по склянці води або супу на день.

«Супчик — це вода й іноді зі шматочками картоплі. І по печінці дітям давали ввечері», — молода мама додає, що невдовзі польова кухня біля театру була зруйнована обстрілом. І люди втратили навіть цю мізерну їжу.

Думала, що син не виживе

На десятий день у театрі в Артура піднялася температура. «Він кричав кілька днів. А потім став дуже слабким від голоду», — Міранда згадує, що єдиною надією для неї в ті дні був зелений коридор.

Щовечора перед сном вона говорила синові, що, можливо, вже завтра вони зможуть врятуватися. «Скоро ми поїдемо в добрий світ, де буде їжа, ліжко, я тебе викупаю, і ти дивитимешся мультики», — ці слова вона повторювала хлопчику замість колискової в холодному холі переповненого театру.

Не дочекавшись офіційного зеленого коридору, сім’я виїхала з міста самостійно, попросившись у зустрічну машину. Після кількох військових блокпостів та артилерійського обстрілу вони змогли дістатися до Нікополя.

Артуру надали медичну допомогу, хлопчик потроху став їсти і одужувати. Але стрес і виснаження позначилися його моральному стану.

«До війни син любив пограти, пострибати, посміятися. А там він перестав усміхатися взагалі, перестав говорити. У нього впали очі, я думала, що він не виживе, — каже Міранда. — Зараз йому вже краще, але все одно іноді він згадує щось, підходить до мене, обіймає і плаче. І я плачу разом із ним».