На дотик і граючи. Як впоратися зі стресом поблизу лінії розмежування

Під час тренінгу з формування інклюзивного середовища учні з Комишувахи створювали об'ємний макет безпечної школи майбутнього. Але просте завдання стало справжнім викликом

ЮНІСЕФ
image
UNICEF
17 Грудень 2020

Як намалювати план школи мрії, працюючи лише однією рукою? Як зробити макет шкільного ґанку із зав'язаними очима? Як скласти репертуар шкільного радіоефіру в навушниках зі звукоізоляцією? Випускники школи в смт Комишуваха на сході України запевняють: зробити це дуже просто. Але за однієї умови — працювати потрібно всією командою.

Заняття  від Польської гуманітарної акції (Polish Humanitarian Action) і Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), які реалізовуються завдяки фінансуванню урядами Німеччини та Італії, щоразу проходять у формі гри або практики, але незмінно викликають у школярів шквал позитивних емоцій. Розбудова школи майбутнього — один із етапів проєкту, спрямованого на психосоціальну адаптацію дітей, які мешкають поблизу лінії розмежування на сході України.

image

Просити про допомогу — це нормально

Під час тренінгу з формування інклюзивного середовища учні з Комишувахи створювали об'ємний макет безпечної школи майбутнього. Але просте завдання стало справжнім викликом, коли ментори наділи на Альону навушники, її однокласникам зав'язали очі або вдягли на руки щільні кухонні рукавиці, які утруднюють рухи. Знімати ці предмети, за правилами гри, не можна було, а от допомагати одне одному — можна і треба.

«Потрібно, щоб були задіяні кожен і кожна в команді. Тому ті, хто не бачить або не чує, не соромтеся просити про допомогу», — підказала соціальна працівниця Яна.

Щоб налагодити комунікацію, хлопці в навушниках почали писати записки і спілкуватися жестами.

image

«Ми на пів години відчули себе так, як почуваються діти з інвалідністю. Ми зрозуміли, як це складно. І що потрібно просити про допомогу», — пояснює Альона головну ідею заняття.

Яскраву паперову школу хлопці спорудили з огляду на свої нові тимчасові потреби: двері в ній відкриваються автоматично, є зручний пандус і кнопка дзвінка для виклику допомоги, яка може знадобитися, широкі коридори, спортивна зала й яблуневий сад під вікнами.

«Було б добре навчатися в школі, де на перервах можна посидіти під деревом, зірвати собі яблуко або допомогти зірвати його тому, хто не може цього зробити самостійно», — розповідає про школу мрії старшокласниця Дарина.

image

Дитинство в «зоні відчуження»

У реальності життя в селищі не таке яскраве й безтурботне, яким би його хотіли бачити школярі, що взяли участь у проєкті.

«Так, наша школа розвивається. До нас приїжджають гуманітарні місії, ЮНІСЕФ. Вчитися цікаво. Але за територією школи — просто зона відчуження», — Альона порівнює своє селище, у якому немає місць для дозвілля і розвитку дітей, із Чорнобилем.

Старшокласниця, яка на початку збройного конфлікту переїхала з родиною в Комишуваху з непідконтрольної території, зізнається, що тема війни для неї і сьогодні залишається дуже особистою і болючою. «Я довго звикала до нового місця. Досі сумую за своїм рідним містом, а особливо за дідусем, якого я не бачила вже шість років», — додає Альона, яка сьогодні є президенткою школи.

image

За словами дівчини, такі тренінги допомагають їй і її однокласникам краще пізнати одне одного, уникати проявів булінгу й навчитися командної роботи, забувши про дрібні конфлікти.

«Мені подобається, що у нас молоді ментори, які нас добре розуміють. З ними можна говорити про все, — розповідає Альона, яка мріє в майбутньому займатися міжнародною політикою. — І подобається, що такі тренінги змушують переосмислювати цінності й бути добрішими одне до одного».

image