Життя у темряві із променем надії
У відсутності турботи про дітей все частіше докоряють владі, уряду, школі, суспільству в цілому. Все це правильно, але важливо підкреслити, що тільки сім’я здатна надати дитині благополуччя, повноцінне психологічне здоров’я та гармонійний фізичний і духовний розвиток. Лише вона здатна зробити дитину радісною і щасливою. Для попередження відмов від дітей раннього віку в Україні створюються заклади нового типу – соціальні центри матері та дитини. В одному з таких центрів у селищі Чорний острів на Хмельниччині допомагають молодим мамам навчитися виховувати своїх маленьких діточок. Соціальні працівники, педагоги, психологи, які кожного дня мають справу з людським горем – покинутими дітьми, батьками-алкоголіками та наркоманами, яких позбавляють їхніх батьківських прав, дітьми вулиці тощо, краще за інших розуміють, що необхідно проводити раннє втручання в кризову ситуацію родини, підтримувати сім’ю, коли проблема лише з’являється і може бути вчасно і влучно розв'язана. Під час візиту до Хмельницького обласного соціального Центру матері та дитини, в якому наразі знаходяться та отримують допомогу 7 молодих жінок зі своїми малятами, мені здалося, що я потрапила не в будинок з вельми офіційною назвою "соціальний центр", а у велику родину, у якій молоді жінки мають змогу стати турботливими та люблячими матусями. Ця непоказна будівля виявляється затишною домівкою, де через різні проблеми та скрутне життєве становище опинилися молоді жінки зі своїми малюками. Народивши у 17-18 років, зазвичай ці жінки ще самі діти, часто колишні вихованки інтернатів. Тим більше тішить той факт, що вони не відмовилися від своїх дітей, спростовуючи основи концепції соціального сирітства: дівчинка, яка не знала батьківського піклування, народжуючи власну дитину, теж відмовляється від неї, не відчуваючи жодного потягу до її виховання та власної відповідальності. Психолог Хмельницького соціального центру матері та дитини розповідає, що опинившись в центрі, майже кожна жінка спочатку проявляє протест, протиставляє себе іншим. Але соціалізація проявляється в тому, що з усвідомленням себе мамою, жінка організовує свою поведінку, ставлення до оточуючих і себе самої. Цьому сприяє власне атмосфера центру, яка відчувається в професійному колективі, в зайнятості матусь, в їхній поведінці і в лагідній турботі за своїми малюками. Підтримка та розуміння з боку працівників центру унеможливлюють вірогідність того, що молоді матусі залишаться наодинці зі своїми проблемами. Коли я йшла до центру, мене особливо турбували певні питання: як справляються соціальні працівники та психологи центру з навчанням цих жінок, з корекцією їхньої поведінки, їх адаптацією до дорослого життя? Скажу одразу абсолютно відверто: я була вражена. Спілкуючись із молодими жінками, спостерігаючи, як вони опікуються своїми малюками, я була неймовірно збентежена. На мить промайнула думка – «Невже ці дітлахи могли опинитися без материнської турботи, а матусі могли відмовитися від своїх дітей?! Це ж неможливо!» Але потім опановую себе, розуміючи, що не завжди життя лагідне до людини. Іноді жінка може потрапити у скрутне становище, яке змушує її відмовитися від найдорожчого – дитини. Розуміння скоєного та провина приходять пізніше, але не завжди можна виправити ситуацію і повернути дитину. Тому для жінки, готової взяти на себе відповідальність за своє життя та життя її малюка, допомога та підтримка на ранньому етапі є неоціненною і доленосною. Олена На ліжку, тримаючи усміхненого и рожевощокого малюка, сиділа молода і тендітна жінка. Малюк одразу потягнув до мене маленькі повненькі ручки. Звернувши увагу передусім на малюка, я не відразу помітила, що жінка сліпа, повертає голову, орієнтуючись на звук мого голосу. Я ніби заціпеніла, почала гратися та розмовляти з хлопчиком, не знаючи з чого почати, але відчула полегшення, коли Олена (імена героїв змінено з етичних міркувань) сама почала розмову, розкуто й природньо: «Артемка дуже грайливий і жвавий хлопчик, я навіть не знаю, що буду робити, коли він почне ходити». «Вам обов’язково хтось буде допомагати» - сказала я, сподіваючись, що у жінки є батьки або рідні, але відразу збагнула, що в такому разі вона б мабуть не опинилася в соціальному центрі. Історія Олени все пояснила. Олена народилася здоровою дівчинкою у чудовій та дружній родині. Але трагедія, яка спіткала її сім’ю, коли дівчинці було 10 років, змінила не лише Оленине здоров'я, але й її долю. Дівчина разом із батьками потрапила в автомобільну аварію – батьки загинули, а вона сама отримала черепну травму, яка пізніше спричинила погіршення зору, а згодом і повну його втрату. Олена опинилася в спеціалізованій школі-інтернаті для дітей з вадами зору. Перебування в інтернаті молода жінка не схотіла навіть згадувати. «Я страшенно сумувала за мамою. Інколи мені здавалося, що мама поряд і підтримує мене, – розповідала Олена із сумом, – інколи я ніби чула її голос». Можна лише уявити, яким жахливим випробуванням долі став інтернат для дівчинки, яка до того виховувалася в люблячій родині. Згодом у підлітковому віці Олена потрапила до реабілітаційного центру для людей з вадами зору, де і познайомилася з Михайлом. «Я не бачила його, але мене вразила його впевненість, полонив його світогляд і турботливе ставлення до мене. Виявилося, що в нього добре почуття гумору, чудовий музичний слух, красивий голос, він гарно співає. Розумієте, – каже вона, дещо замислюючись, – його впевненість, відкритість – все так відрізнялося від мого відчуття навколишнього та усвідомлення свого місця в світі. Мені дуже подобалося з ним спілкуватися, а згодом я відчула, що це почуття взаємне. Усі дивувалися, як за такий короткий проміжок часу ми могли стати такими близькими. Через півроку знайомства ми вирішили одружитися.» Але батьки майбутнього чоловіка Олени були проти цього, оскільки очікували мати здорову невістку, а не сироту - сліпу і немічну. Михайло теж має вади зору, але бачить, і його хвороба виліковна. Необхідно лише зробити операцію. «Чоловік, супротив волі своїх батьків, залишився зі мною. – продовжувала свою розповідь Олена, - Винагородою для нас обох стала моя вагітність, а потім і підтвердження, що хлопчик народився абсолютно здоровим. Яке це щастя усвідомлювати, що твоя дитина може мати набагато краще і яскравіше життя, ніж ти!» Але навіть після народження Артемчика батьки Михайла не схотіли бачити ані Олену, ані онука, залишилися байдужими і прийняли лише Михайла, а Олені залишилося шукати допомогу та підтримку деінде, адже вона інвалід і не могла надавати необхідного догляду малюкові. Про існування Соціального центру для матері і дитини Олена дізналася від соціальних працівників ще під час вагітності, коли вони дізналися, що молода жінка в жодному випадку не віддасть дитину в дитячий будинок, а опікуватися нею нікому.
Наразі у центрі Олену навчають доглядати за дитиною, шукають житло, а також готують документи на отримання соціальної допомоги. Олена зізнається: «Це велике щастя - не проходити самій цю принизливу процедуру «отримання» інвалідності. Адже ця соціальна допомогу буде мені вкрай необхідна, коли я почну самостійне життя. Крім того, хочу назбирати кошти на операцію для чоловіка.» Уявіть, ця сліпа жінка наважилася поставити на ноги не лише сина, а й чоловіка, не полегшуючи собі життя і намагаючись не перекладати ні на кого турбот у майбутньому. Тепер Олена впевнена у власних силах, готова до рішучих дій заради змін на краще для себе і свого маленького сина. «Єдине, що турбує, – чоловік не зі мною і не може радіти тому, як зростає Артемка. Але все-одно, я дуже щаслива людина – я мама!» З нестримною радістю Олена продовжила: «Ви знаєте, сліпі люди та люди зі слабким зором хоч і живуть у темряві, але бачать надзвичайно кольорові яскраві сни... І я дуже часто бачу свого хлопчика уві сні. Він красивий, сильний та здоровий». ...Вже перед тим, як попрощатися, я запитала Олену: «А уявімо, що мама дивиться на тебе з неба... Впевнена, вона б дуже зраділа, що ти зараз така щаслива. Як думаєш, що б вона тобі сказала?..» Олена щиро і дуже проникливо вимовила: «Вона б сказала: «Сонечко, не бійся, я з тобою!». Так я зараз дуже часто кажу і своєму Артемчику». З цими словами радісно посміхнулася і міцно потиснула мені руку на прощання. Опинившись у кризовій ситуації з дитиною на руках без підтримки, досвіду, засобів до існування, віч-на-віч із самотністю та злиденністю, Олена знайшла у Хмельницькому соціальному центрі матері та дитини не тільки турботу і притулок, але й наразі успішно навчається доглядати за дитиною, отримує психологічну підтримку, проходить адаптацію до самостійного життя. Отже, вчасна підтримка, надана соціальним центром, зробила можливим збереження цієї маленької родини. А маленький Артемчик - щасливий зі своєю мамою. «За наявності такого інституту як соціальний центр матері та дитини стало можливо надавати необхідну підтримку молодим жінкам, не лише у вигляді даху над головою, одягу та харчування, - розповідає Андрій Гайдамашко, керівник проектів ЮНІСЕФ з питань захисту дітей. - Найголовніше, молоді мами отримують психологічну допомогу, навчаються основам ведення господарства, догляду за малечею, а відтак готуються до подальшої успішної адаптації в суспільстві. А головне – вони не відмовляються від своїх малюків, адже покинуті діти - зламані та понівечені долі." У відповідності до принципів Конвенції ООН про права дитини Україна зобов’язалась забезпечити розвиток сімейних форм виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, та підтримувати сім’ї з дітьми, які опинилися у кризовій ситуації, у якості профілактики соціального сирітства. Сім’я – це найбільш сприятливе середовище для виховання дитини. Раннє втручання в кризу родини та підтримка різних форм сімейного влаштування дітей дозволяють скоротити кількість соціальних сиріт. ЮНІСЕФ підтримує низку проектів, спрямованих на розробку та апробацію нових підходів з підтримки сімей. Один з них – пілотний проект на Хмельниччині, який спільно фінансується Європейським Союзом та ЮНІСЕФ, у рамках якого проводиться робота з розвитку сімейних форм влаштування дітей, попередженню відмов матерів від новонароджених немовлят, підтримка сімей у кризових ситуаціях. На сьогоднішній день, соціальну підтримку отримують 246 дітей, що проживають у 119 неблагополучних родинах Хмельниччини.
|
