Життєві Історії

Марія: “Я боялася за життя дітей, тому питання залишатися чи вивезти їх не стояло”

Розповідь мами двох дівчат з Донецька: Потрібно будувати нове життя. І ми крокуємо вперед.

Сестрички із Луганська долають страхи пережитого конфлікту

Хлопець змінився просто на очах і це неможливо не помітити

Робота із психологами допомогла 12-річній переселенці з Криму Сумайї стати знову відкритою і веселою

Завдяки футболу діти вулиці стають фанатами спорту і здорового способу життя

Юна активіста відстоює права ВІЛ-позитивних однолітків

Люда впевнена, що завдяки профілактиці її син народиться без ВІЛ

Профілактика і лікування дадуть ВІЛ-позитивній Катерини можливість народити здорового малюка

Марія: Підтримка соцпрацівників приходила тоді, коли всі махнули на нею рукою

Спроба почати життя із нової сторінки

Те, що насправді має значення: успіх у футболі

Вінниця стає більш дружньою до дітей

Коростень став більш дружнім до дітей з обмеженими можливостями

«Футбол дає мені інше життя»

Футбол не дав йому впасти на дно

Вихід є. Розширення послуг для підлітків груп ризику на Миколаївщині

Помилка в житті – не крапка, а кома

Хлопчик з Одеси: від життя на вулиці до мрії стати відомим футболістом

Зміни, що рятують життя: історія успіху

Діти з особливими потребами: «Бути не гірше за інших!»

З пітьми на світло: історія соціального працівника

Те, що насправді має значення: успіх у футболі

Байдужість руйнує життя: діти, яким ніхто не допоміг

Покращення життя дівчат груп ризику в Україні

Життя у темряві із променем надії

Вуличні діти – одна з груп ризику отримання ВІЛ/СНІДу в Україні

«А я донька мамина і татова»

Порівняти його нинішнього і тодішнього — це небо і земля

Анастасія Поліщук: «Ми думали, в дитини просто лізуть зуби, та ледве не втратили її через менінгіт»

«Я навіть ніколи і не мріяла мати таку чудову велику родину...»

Історія Себастьєна: Розповідає молодий гаїтянин, що пережив землетрус

Медіація як реалізація права дитини на правовий захист

Годувати груддю – жіноче щастя, до якого не дозріло суспільство

Третій богатир у мами

Безпека сексу подорожчала вдвічі

Справа справжніх чоловіків

Сильні тільки разом

“Це звичайна вірусна інфекція”. Історія про нещепленого хлопчика, якій намагається подолати менінгіт

Чудове майбутнє

"Коли я була маленькою, я завжди хотіла мати донечку..."

"Я не хотіла, щоб мій син залишився сиротою..."

"Я його не віддам... Я не зможу жити, знаючи, що десь моя дитина..."

Йодний дефіцит та вагітність

Йодний дефіцит та психічний розвиток

 

Порівняти його нинішнього і тодішнього — це небо і земля

© EU-UNICEF/Ukraine/2010
Прийомні батьки Магдалина та Сергій Мандзії, що мешкають у Хмельницькому та їх діти

Автор: Микола Сухомлин

Історія сім’ї Мандзіїв є прикладом того, як родинне середовище може змінити дитину та з якими складнощами стикається прийомна сім’я. Спільний проект ЄС та ЮНІСЕФ має на меті перетворення інтернатної системи державного догляду за дітьми, які залишені без родинної підтримки, на систему, що забезпечує їх виховання у турботливому сімейному середовищі.

Прийомні батьки Магдалина та Сергій Мандзії, що мешкають у Хмельницькому,  вже мали трьох рідних дітей. У 2006 році, коли їх наймолодшому синові було 6 років, взяли на виховання ще одного — Олександра Козловського, а затим і другого — Олександра Власишина. Ось так у родині з’явилося троє малих Олександрів.

— Як ви їх розрізняєте: Олександр перший, Олександр другий? — запитую Магдалину Гаврилівну.

— Я їм сказала: ти — Сашка, ти — Сашко, а ти — Саша. Але ж вони забуваються. Кажу: «Саша!» — біжать усі троє. «Кого кликала?» — питають. Кажу: «Ось тебе». Сашка Козловського вчителька дуже любить, часто каже, що він «Козлюнька» — це майже прізвисько. Але він ображається. Каже, мамо, давай я буду не Козловський, а такий, як ви, — Мандзій. Ми з тобою домовимося, що ти мене народила.

Доки я облаштовуюся, Магдалина Гаврилівна дає настанови одному з Сашків: ґудзики потрібно починати застібати згори, тоді вони рівномірно складуться до самого низу. Заспане обличчя старанно намагається зрозуміти та запам’ятати поради мами. До справи підключається й батько — Сергій Петрович. Він допомагає хлопцям одягти штани. Спокійно, без штовханини та зайвих слів мама й тато замінюють одне одного.

— Плануєте усиновити? — питаю батька.

— Вони стоять у базі даних на усиновлення у Києві. Якби зараз прийшли люди, їх можна забирати обох у будь-яку сім’ю, вони добре підготовлені, адаптовані до всього. Ці діти, як свої. Щоправда, у Сашка Козловського немає вже нічого свого — ми його прописали на свою житлоплощу, оскільки, як тільки він досягне повноліття, сумніваюся, що йому держава надасть житло. У 18 років ви ж його не випустите у світ і не скажете: все, йди куди хочеш.

— А віддали б із легкістю? — питаю Магдалину Гаврилівну.

— Ні, не віддали б, — пролунало майже одноголосно, — рідні діти вони для нас. Та й, думаємо, свою згоду вихованці не дали б. У дитину вже стільки вкладено. Це ж не іграшка: «взяв — віддав». Я розумію, що ми для держави — підготовчий етап, готуємо дітей, але я не можу уявити, що отак можна з однієї родини перевести дітей в іншу. Це травма передусім для них самих.

— Деякі батьки думають, що як взяти дитину, то вона так робитиме, як їм захочеться. Так не буває, — говорить Сергій Петрович. Тому що інтернатна дитина приходить у сім’ю зі своїм минулим, певним генетичним багажем… От ми пройшли тренінги, але теорія і практика мають багато відмінного. Хоч ми й самі педагоги, проте були шоковані, коли почали спілкуватися з Сашками. Довелося звертатися до психологів по допомогу. Здавалося, є свої старші діти, мали неабиякий сімейний досвід, але ситуації, коли ми були розгублені, бували. Та це на самому початку.

— Що було найважче подолати? — питаю пані Магдалину.

— Розумієте, — каже вона, дещо замислюючись, — не одразу назвали мамою… Але ж інтернатна дитина під час спілкування може назвати мамою будь-яку жінку. Проте вони ще не вкладають у слово «мама» того змісту, що рідна дитина. Для них мама — будь-яка жінка, а батько — будь-який чоловік. У тому ж дитячому будинку з їхніх вуст часто лунають словосполучення «мама Таня», «мама Оля». Але зараз вони поступово потрошку вкладають більш рідний зміст у ці слова.

— А вони усвідомлюють, що в них була біологічна мама?

— Ми цього не замовчували, бо знали, що від цього питання нікуди не дінешся: «Чому моя мама мене кинула, а ти своїх дітей — ні?». Пояснюємо, що, можливо, рідній матусі було важко. Вони розрізняють «важкість» фізичну і психологічну. Власне, вони бачать, що п’ять чоловіків у домі — це для мами нелегко насамперед фізично. Було справді нелегко пояснити, чому деякі батьки так чинять із дітьми, і при цьому не образити цих рідних батьків. Не можна говорити дитині, що її мама й тато погані, бо залишили наодинці з долею. Насправді ми не знаємо, які обставини спонукали батьків піти саме таким шляхом... Знаю, що в Саші Козловського мама закінчила школу з золотою медаллю, а що далі сталося…

— Як виникла ідея взяти першу дитину?

— Я виросла в багатодітній родині на Закарпатті, — розповідає Магдалина Гаврилівна, — У нас завжди було повно дітей… Але хоч це і моя ініціатива, то вона була б нічого не варта без підтримки чоловіка та рідних дітей. Ми здогадувалися, що це дуже важка праця. А ще — нас підтримували батьки. Немає поділу: це наш онук, а це — ні. Якщо тебе підтримують інші, не вишукують якихось підводних каменів, натяків на корисливість мети — заради грошей, заради квартири, автомобіля тощо, — то легше. Слава Богу, минає 5 років, і ми, як і раніше, мешкаємо у своїй квартирі. Живемо лише за власний кошт. У нас немає спонсорів. Ми, як звичайна сім’я.

Сергій Мандзій має дуже великий футбольний арбітражний досвід. Свого часу двічі ставав чемпіоном України серед юнаків. Це, звісно, ще коли він грав у футбол. Потім вийшов на суддівство. На сьогодні вже понад 15 років відпрацював рефері на матчах першості України серед юнаків. Два роки тому почав займатися хокеєм.

— А як ви поставилися до ініціативи своєї дружини? — питаю Сергія Петровича.

— Наші старші хлопці вчилися в школі, а там якраз поряд дитячий будинок. Ми завжди, коли проходили, дивилися на дітей. Час від часу носили печиво, цукерки, а сама ідея виникла спонтанно. І у нас у школі був психолог, який розповів, що проводяться курси, він там читає лекції батькам. Після закінчення ми отримали сертифікат, і вже потім пішло: із відповідною службою зв’язалися, нам почали підшукувати дитину. Ми звернулися в дитячий будинок.

— Підшукували за спеціальними параметрами?

— Так, тому що батьки дитини мали бути позбавлені батьківських прав, тобто в неї — статус сироти. Вік — можна було і менше, можна і старше. Якраз нам потрапили два хлопчики: Саша Козловський і ще один, менший за нього. Старший більше привернув увагу. І почали з ним працювати: ходили до нього близько двох місяців, налагоджували контакт. Бо якщо дитина не йде на контакт, то немає сенсу брати її і далі працювати, виховувати…

— А що для вас було найскладнішим? — продовжую питати далі.

— Не хочеться образити дитячі будинки та інтернати, але діти перебувають там на певній обмеженій території, вони не можуть нікуди піти, ходять тільки по 10–15 осіб. У родині Сашкам відкрився простір. Будь-яка рослина, якщо її посадити, а потім затиснути, буде худа і тонка, деформована. Для Сашка це був інший світ. Ми брали його з собою в магазини, їздили туди-сюди на машині. За дуже короткий час він побачив дуже й дуже багато. Це приголомшує. Тож йому важкувато було. Перевтомлювався. Коли ми його взяли, то були шоковані. Він ходив, як рахітна дитина: живіт уперед, руки розкинуті в різні боки. А ми постійно: «Ану випрямляйся, стій нормально». І потроху випрямився. Наш рідний син Женя займався танцями — вирішили віддати туди й першого прийомного Сашка. Тим більше, що йому були потрібні фізичні навантаження. Виявилося, що в нього чудовий музичний слух, вправні рухи… Порівняти його нинішнього і тодішнього — це небо і земля. Усі дивуються, як за такий короткий проміжок часу могли статися подібні зміни.

— Що говорили про Вашу ініціативу сусіди, знайомі?

— Лунали різні думки. Наприклад, у дитячому будинку нам так сказали: от, беруть дітей для того, щоб дали їм квартиру, автомобіль, інше. Я зазвичай не церемонюся з тими, хто так висловлюється, тому хутко відповів: а чого ж ви не візьмете собі дитину — вам теж дадуть житло? Беріть, хто ж заважає? Але насправді, крім слів, їм не було чого сказати. Інші висловлювалися більш стримано, деякі — з певною часткою скептицизму. Але потім, із часом, усе минуло, сусіди, навпаки, останнім часом кажуть: «Молодці, приділяють дітям належну увагу». Наші діти не бешкетують. Були, звичайно, й проблеми. Але серйозних не було.

— А як вдається поєднувати виховання з роботою?

— Навіть ті кошти, які на них виділяє держава (близько тисячі гривень щомісяця), — це мізер. Тим більше, що хлопці займаються танцями, постійно роз’їжджають. І харчування, і транспортні витрати — все на наших із Магдалиною плечах. І самі розумієте, що в педагога не така вже й велика зарплатня. Додатково моє суддівство. Крутишся-вертишся, аби якісь додаткові кошти отримати. Відчули кризу, бо продукти суттєво подорожчали.

— Як наважилися на другу дитину?

— Якось Магда каже: може, ще візьмемо дитину? У службі сказали, що дівча не можна, оскільки в нас чоловічий «колектив», а для дівчинки потрібна окрема площа. Сашка знайшли в тому самому дитячому будинку. Нас уже там знали. Образи вже не лунали. Також дуже швидко пішов на контакт. Це було два роки тому. Він хлопчик кмітливий, але в нього є проблеми з вимовою, плутає літери. Нам пояснили, що коли забирали Сашка з родини, то він десь із півроку зовсім не розмовляв. Це серйозно вплинуло на його стан та розвиток.

— У нас нормальна сім’я, в якій є свої принципи, — додає Магдалина Гаврилівна. — Наші діти завжди дотримуються родинних вимог. По-перше, ми і наших власних дітей навчали, щоб нікого й ніколи не обманювати. Якщо щось таке зробив, то краще прийти і сказати, що отак сталося. По-друге, не ображати нікого. У нас у родині ніколи не почуєш лайливого слова. Є питання — можна сісти та спокійно вирішити, просто поговоривши. Безумовно, бувають випадки, коли діти виведуть із себе, але це зрідка. По-третє, ми привчаємо до чесного поводження з грошима. Завжди частина грошей лежить на видноті. І вони ніколи не пропадають. Потрібні кошти? Підійшли, запитали: чи можна взяти на те або інше? Ми часто самостійно відправляємо їх до магазинів, привчаємо, щоби вони вміли користуватися грошима, розуміли, для чого вони існують. Виростуть, ми ж не будемо постійно з ними ходити й за них розраховуватися… Вчимо, аби вони знали, наприклад, які продукти купувати, де і для чого дивитися термін придатності, смакові відмінності тощо, думали, які речі потрібно придбати, які не потрібно. Тепер вони знають, що, крім бажання, існує також необхідність. Потрібно привчати дітей до відповідності з рівнем життя сім’ї. Необхідно контролювати свої фінансові витрати. Не купувати іграшку за 500 чи більше гривень і лишатися потім без грошей…

— Чи є в дітей доступ до комп’ютера, Інтернету? — питаю батьків.

— Ми не одразу змогли придбати комп’ютер, — відповідає Магдалина Гаврилівна. — Але це було пов’язане з коштами. Уже разом з ПК придбали й принтер, іншу необхідну для роботи оргтехніку. Під’єднали Інтернет. Вони розвиваються, грають в ігри, опановують корисні програми. Аж боротьба йде за техніку: їх троє, і нам самим інколи потрібно працювати.

— Задоволені своєю «роботою»?

— Певних успіхів нам вдалося досягти. Зараз, коли я порівнюю, дивлюся на тих дітей, то вже навіть зовні: в одязі, поведінці, ході — є дуже велика різниця. Це впадає у вічі. Сашко Власишин із математикою більше товаришує. Сашко Козловський — трошки менше. Йому тяжкувато з першого класу давалося, тому що дитина була педагогічно запущеною. А зараз він у порівнянні з тими дітьми, які вчаться з ним у класі, має дещо вищі за середні показники.

«Тріо Сашків» танцюють в одному колективі — ансамблі на базі Хмельницької школи № 24. Уже побували за кордоном: у Болгарії, Білорусі, поїздили містами України. Нещодавно повернулися з Дніпропетровська. З кожного конкурсу привозять грамоти, статуетки. Танці пішли їм на користь. Танці — це також спорт, потребують великих фізичних навантажень. Дякуючи міській владі, кожного літа діти безкоштовно їздять відпочивати, набиратися сил та вражень.

— Що б ви порадили тим людям, котрі зараз наважилися прийняти до родини дитину? — питаю Сергія та Магдалину.

— Потрібно мати не тільки бажання, а й відповідальність, — кажуть вони. — Робота з дітьми — найтяжча з усіх професій. Це не фізична робота, коли ти її виконав і одразу бачиш конкретний результат. Тож перед цим рішенням зважте всі «за» та «проти».


 

 

 
Search:

 Email this article

unite for children