Третій богатир у мами
Дворічний Мишко ніяк не хоче злазити з гойдалки. Це для нього – одна з найкращих розваг. Зі свого улюбленого „трону” хлопчик спостерігає за всім, що відбувається навколо, і вигуками вітає знайомих. Посмішка й бажання цієї дитини спілкуватися – велика перемога тендітної жінки, яка півроку тому забрала ВІЛ-позитивного Мишка з будинку маляти. Коли в листопаді 2008 року хлопчик прийшов у родину Мирослави (імена героїв змінено з етичних міркувань), він боявся всіх і всього. Спершу, коли Мирослава провідувала його в сиротинці, він не давався їй на руки. А впродовж перших трьох тижнів життя у новій родині... не дозволяв мамі спустити його з рук – одразу починав кричати, аж заходився. Зараз дитина активно пізнає світ. Нещодавно у її лексиконі з’явилося слово „гутьонка”. Так Мишко називає згущене молоко, разом із яким приймає один із препаратів антиретровірусної терапії. Ліки дуже гіркі, і інакшого способу давати їх дитині для Мирослави наразі немає. Непросте рішення „Пошуком прийомних батьків для ВІЛ-позитивних малюків ми займаємося трохи більше двох років. Знайти людей, які на це підуть, дуже складно, – каже керівник обласного відділення Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ. – Ми вважаємо, що краще створити кілька таких родин, яким ми зможемо як слід допомагати, ніж погнатися за кількістю, а потім стикнутися з величезними проблемами. Адже ВІЛ-позитивні діти, які пройшли через сиротинець, часто є дуже складними особистостями, і впоратися з їх вихованням нелегко”. „Це – твій мама. Він хороший” Зараз Мирослава виховує трьох хлопців сама. Із найстаршим із них, шестирічним Сергійком, мама серйозно поговорила, перш ніж забрати Мишка із сиротинця. І Сергій дуже чекав, коли ж привезуть найменшого братика. Півроку по тому, коли хлопці вже стали справжніми братами, а отже почали й братерські бешкети, Мирослава якось поскаржилася Сергієві, як їй важко часом з ними справлятися. „То треба було Мишка не народжувати”, – сказав хлопчик, якому прекрасно відомо про історію всиновлення найменшого брата. Згадуючи про це, Мирослава посміхається: для неї це ознака того, що Мишко – рідний і рівний брат двох інших її дітей. Трирічному Борису складніше було звикнути до появи Мишка: адже раніше саме він був найменшим у родині, маминим пестунчиком, а тут – конкурент! „Це не твій мама, це мій мама!” – спершу скандалив він із Мишком. Але минуло два місяці, і Борис привів Мишка на кухню, де Мирослава мила посуд. „Ось твій мама, він – хороший!” – сказав середній брат молодшому. Двоє старших синів енергійної жінки ходять до дитячого садочка. А за Мишком, якому ще потрібно зробити необхідні щеплення, доглядають у центрі обласного відділення ЛЖВ. Завдяки цьому Мирослава має змогу працювати. Повна адаптація Мишка до справжнього життя зайняла кілька місяців. Він перестав пручатися, коли люди торкаються його обличчя – раніше він цього не дозволяв і взагалі не розумів, що таке поцілунки та обійми. Хлопчик навчився спокійно засинати. Раніше при вкладанні в ліжко він закатував істерики, а коли його починали колисати на руках, тримався, як олов’яний солдатик. Чоловіки стали для Мишка найліпшими друзями. Раніше ж він їх панічно боявся, бо майже ніколи не бачив: єдиним чоловіком із персоналу сиротинця був сантехнік.
„Коли ми забирали Мишка з будинку маляти, йому був рік і вісім місяців. Я вважала, що дитина ще маленька, та все одно перебування в сиротинці вже далося взнаки”, – каже Мирослава. Нещодавно її щиро порадували слова соціальних працівників, які навідували родину: „Якби ми не знали, що цей хлопчик – із будинку маляти, то ніколи й не подумали б цього”. *** За підтримки Британських авіаліній Представництвом ЮНІСЕФ в Україні проводяться тренінги з питань догляду за ВІЛ-позитивними дітьми. У тренінгах, що пройшли у п’яти регіонах України вже взяли участь біля 150 прийомних батьків, опікунів та родичів, які опікуються ВІЛ-позитивними дітьми, хоча насправді ще не мають офіційного статусу опікуна. Також близько 60 фахівців СНІД-центрів, педіатрів, співробітників центрів соціальних служб та представників ВІЛ-сервісних організацій пройшли відповідну підготовку разом з безпосередніми піклувальниками, що дало змогу покращити соціальний супровід ВІЛ-позитивних дітей. Також в рамках співпраці проведено оцінку українського законодавства і практик діяльності щодо їх сприяння розвиткові сімейних форм виховання ВІЛ-позитивних сиріт. Передбачено кошти на закупівлю реабілітаційного обладнання для ВІЛ-сервісних організацій, що безпосередньо надають послуги таким дітям і їх сім’ям, розробку методичних матеріалів як для соціальних працівників, так і безпосередньо для батьків чи опікунів.
|
