Сильні тільки разом
Історію розповіла Варвара Жлуктенко МАКАРІВ, Україна - квітень 2009 - Маленька жінка з чорними, як терен, очима о п’ятій ранку виходить зі старої хатини і прямує на роботу – прибирати вулиці містечка Макарів. У хаті ще сплять дві її доньки – дванадцятирічна Оля та чотирирічна Світланка. Поки Оксана Калина (прізвище змінено. – Авт.) працює, щоб прогодувати й вивчити дітей, старша дитина допомагає меншій поснідати й одягнутися. Вони разом чимчикують до дитсадка та школи, а по обіді разом повертаються додому – чекати на маму. Так само живе не одна українська родина, але дівчата з Макарова тримаються одна за одну із такою силою, яка приходить тільки через великі випробування. Економічна криза, що сильно вдарила по Україні, стала черговим викликом для Оксани та її дітей. За даними Київського інституту проблем управління, сьогодні лише у 8,5% українців залишаються кошти на щось більше, ніж оплата житла та купівля харчів, – освіту, лікування, відпочинок... Особливо складно тим, хто й досі ледве зводив кінці з кінцями. Оксанина доля перекотиполем прокотилася зі Сходу до Заходу України, а потім привела її до Макарова і пустила коріння в цьому райцентрі Київської області. „Тут народилася моя мала. Мені її не віддавали, бо я була без документів, а я не хотіла кидати дитину. Так тут і зосталася”, – розповідає молода жінка. Вона сама родом із Донецька. Її батько помер, мати пила, й Оксана потрапила до інтернату. Потім був технікум, через півтора року навчання в якому дівчина просто втекла – без речей і документів. „Спершу нас там гарно годували, а потім давали їсти тільки зранку та ввечері”, – згадує Оксана. За роки мандрів вона пройшла всяке й всякого натерпілася. Зокрема, потрапила до циган, які змушували її жебракувати. Коли вона більше не захотіла цим займатися, довелося тікати, залишивши свою доню, Олю, в інших людей. Приклад Оксани переконує в слушності одного з напрямів роботи Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) – сприяння переходу від інтернатних до родинних форм виховання. Співробітниці партнерської із ЮНІСЕФ благодійної організації „Надія і житло для дітей” опікуються Оксаною відтоді, коли вона народила меншу дочку. „Якби не Оля, – каже Оксана про координатора проекту в Макарівському районі Ольгу Мороз, – я не знаю, щоб зі мною було”. „Вихованці українських інтернатів зовсім не пристосовані до життя. Вони не вміють зварити їсти. Не вміють планувати витрат, тому, отримавши стипендію в технікумі, спускають її за один день. Дівчата вагітніють”, – розповідає пані Ольга. Саме тому організація „Надія і житло для дітей” намагається зберегти біологічні родини, врятувати від помилок тих батьків, яким ще можна допомогти. А для дітлахів, які все ж потрапляють до інтернату, шукають прийомні сім’ї. Оксані благодійна організація допомогла повернути старшу дочку, з якою жінка була в розлуці п’ять років. Молода жінка тяжко працює, щоб підняти на ноги дітей. Минулого літа зранку працювала двірником, а потім косила газони та підробляла по людях – сапала городи, мила вікна... Адже кошти на дитячий одяг, книжки та зошити, а також внески на ремонт школи йдуть чималі, особливо для Оксани. „Торік пішла на базар збирати Олю до школи, виклала 1500 грн., а купила лишень найнеобхідніше – форму, спортивний костюм, кілька книжок тощо”, – каже жінка. Сьогодні її дохід становить трохи більше 800 грн. на місяць (разом із 140 грн. державної допомоги на меншу дитину). Ціни ж на все зростають через економічну кризу. Наприклад, кілька місяців тому у школі зібрали по 75 грн. на підручник, а коли вчитель вирушив купувати книжки, виявилося, що вони вже коштують по 125 грн. Доплачувати різницю для Оксани – великий удар по гаманцю.
Відсутність власного та гідного житла – найбільша проблема цієї родини. Оренда однокімнатної квартири у Макарові сьогодні становить 1500 грн. на місяць, плюс комунальні послуги. Оксана знімає куток у жительки Макарова, яка також має малу дитину. Вп’ятьох вони ділять кімнатку й кухню у „вцілілому” крилі будинку, що розлазиться по швах. Оксана залатує тріщини у стінах, але в хаті все одно холодно та вогко. Оля та Світланка через це хворіють, подовгу лежать у лікарні. Ремонту прихисток Оксаниної родини не підлягає: почни щось робити, витягни одну цеглину – і завалиться уся хата. Жінку поставили в чергу на гуртожиток, але на швидке отримання омріяної кімнатки вона не сподівається. Попри хвороби, Оксанині діти зростають активними і допитливими. „А що таке бюджет?”, – ставить запитання 12-річна Оля, дослухаючись до розмови дорослих, і серйозно зморщує чоло, поки ми пояснюємо їй це слово. Дівчинка мріє влітку із місяць попрацювати в комунальному господарстві Макарова, доглядаючи за квітами. Так вона хоче підзаробити, щоб поїхати на море – разом зі знайомими з благодійної організації, які відпочивають у наметах. А після закінчення школи Оля прагне вступити до технікуму й вивчитись на повара, бо вже зараз любить готувати. Мама Оксана такій перспективі щаслива. І заради неї вона завтра знову о п’ятій ранку вийде з дому, щоб напівголодною працювати до п’ятої години дня. Аби її діти, коли виростуть, жили інакше, ніж вона. ***
|
