"Коли я була маленькою, я завжди хотіла мати донечку..."В невеличкій, але чистенькій і дуже охайній кімнаті сільської хати живе сім’я - молода мама Оксана, тато Іван і восьмимісячна доня Маринка. Оксана показує свої фотографії, розказує про життя, а сльози котяться з очей при згадці кожного моменту, зображеного на них ... Оксані зараз 26 років. Вона народилася у селі Київської області у багатодітній сім’ї, де крім неї виховувалося ще шестеро дітей. Ніхто з дітей не знає свого батька. Жили дуже бідно... Та мабуть з них всіх Оксані пощастило найменше. Її, другу дитину в сім’ї, мама віддала в інтернат, коли дитині було 10 років. Вийшовши з інтернату, Оксана познайомилася з Іваном, який був на 20 років старший за неї, але дуже полюбив її, чудово ставився до неї і Оксані, яка за все своє життя так і не відчула справжнього родинного тепла, таке ставлення було надзвичайно важливим. Вона прожила з Іваном у громадському шлюбі 7 років. Та мамі це страшенно не подобалося, оскільки Іван був, на її думку, надто старим, і вона зробила все можливе для того, щоб їх розлучити. Після розірвання стосунків з Іваном, Наталя познайомилася з іншим хлопцем, який був набагато молодшим від Івана і, на перший погляд, здався досить порядним. Оксана завагітніла від нього. Та як тільки він дізнався про вагітність, відразу залишив її. Невдовзі в житті Оксана появився Руслан, молодий і дуже красивий, за її словами, хлопець. Вже будучи вагітною і розуміючи, що це її єдине спасіння, погоджується переїхати в інше село до Руслана. Тут вона живе в одному домі з його родиною. Та мабуть гіршого за це місце Оксана за все життя не пам’ятає – тут їй не давали майже нічого їсти; заставляли вагітну працювати на чужих городах, щоб заробити кілька гривень; Руслан бив і знущався над нею... Але, не зважаючи на всі муки, для неї і її дитини таке життя здавалося єдиним можливим виходом в ситуації. Оксана була на сьомому місяці вагітності, як вночі відчула страшенні болі в животі – це починалися перейми. Але сказати про це кому-небудь в домі не наважилася, бо накинулися б на неї, що заважає всім відпочивати. Народила дитину навстоячки, дівчинка впала на підлогу і сильно вдарилася голівкою. Оксану забрали в лікарню. В лікарні Оксана зі своєю донею Маринкою провела один місяць. Тут вона мала час подумали і про себе, і про своє життя, і про майбутнє дитини... А також зрозуміти, що, з однієї сторони, з Русланом далі жити неможливо і, з другої сторони, йти теж немає куди, та ще й з малою дитиною. Під час перебування в лікарні її відвідують працівники районного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і розповідають про існування центру «Матері і дитини». Оксана з Маринкою переїжджають жити в Центр «Матері і дитини» у Фастові. - Оксана спочатку була дуже замкнутою. Вона в перші дні закривалася з Маринкою у своїй кімнаті і навіть боялася виходити на коридор. – Розказує соціальний педагог, яка безпосередньо працювала з Оксаною, Тетяна Касьяненкою. – А ще вона не мала елементарних життєвих навичок. В перший день, щоб злити воду в унітаз, вона повністю розібрала його і черпаком злила з бачка воду. Так почалася робота з Оксаною. За кілька тижнів вона навчилася користуватися всіма вигодами центру (туалетом, душем, кухнею), потрохи ставала відкритішою, більш щирою. Вона познайомилася з іншими дівчатами в центрі, а також з усіма працівниками. Та найбільше їй полюбилася сторож п. Наталія. Вона по роках годилася Оксані в мами, а коли називала її «Оксанко-доню» - це було рідніше за її маму, яка ніколи не цікавилася життям своєї доньки. Пані Наталія спілкувалася з Оксаною про її життя, Оксана з радістю ділилася своїми почуттями, роздумами. Вони обоє могли проводити разом весь час чергування пані Наталі – деколи цілий день і цілу ніч. Через кілька тижнів перебування в Центрі до Оксани приїздять гості. «Цікаво, невже рідна мама могла приїхати?» - подумала Оксана. Ні, це був її Іван, з яким прожила раніше сім років. Він приїхав із своєю сестрою і мамою, щоб забрати Оксану знову до себе. Оксана була просто приголомшена, бо пройшло багато часу з тих пір, як вона лишила Івана, багато речей в її житті змінилося, а він все-таки хоче жити з нею?!... Іван настоював на своєму. Він хотів завоювати серце Оксани, привернути їх увагу. Для цього щотижня, долаючи чималий шлях, приїздив в Центр, робив дорогі подарунки Оксані і Маринці, проводив з нею вихідні дні. І через чотири місяці після перебування в Центрі Оксана погодилася повернутися до нього. Та цього разу вони вирішили жити в офіційному шлюбі. - Працівники Центру зорганізували нам чудове весілля. Пані Лариса (директор центру) була свідком, - з великою приємністю і сльозою на очах згадує Оксана. - Вона подарувала нам великий сервіс посуду. Всі на нашому весіллі плакали, ніби не могли повірити в таке закінчення. Та я й сама досі не можу повірити... Зараз Оксана живе з Іваном і Маринкою у своїй родині. Іван якраз розпочинає добудову їхньої хати і ремонт всередині. А Оксана мріє: - Коли я була маленькою, я завжди хотіла мати донечку. І ось я маю донечку і сподіваюся, що вона не остання наша дитина...
|
