"Я не хотіла, щоб мій син залишився сиротою..."
У вікні простої, але ззовні дуже затишної хатки сидить маленький хлопчик і привітно посміхається перехожим. Мама бере його на руки і за хвилинку вони обоє виходять на своє подвір’я годувати домашніх тварин. Тут, у селі Лобачів Володарського району Київської області, живе молода щаслива родина – мама Наталія, тато Михайло і двоє маленьких хлопчиків — Борька і Павлик. Павлику два з половиною рочки, а Борьці – рік і місяць. Тато Михайло працює у місцевого підприємця і заробляє чималі, як для села, гроші (1000 грн. на місяць, що приблизно дорівнює 100 фунтам-стерлінгам) Сім’я має своє господарство — невеликий город, козу, козенят і десяток курей, за якими разом доглядають. На їхньому подвір’ї чисто і приємно. Але ще рік тому ніщо не віщувало такого щасливого розвитку подій. Наталія народилася в одному з сіл Київської області. Коли була зовсім маленька, її маму і тата позбавили батьківських прав через пияцтво та недбале ставлення до дитини. Наталю віддали в інтернат, де вона виховувалася до повноліття. Потім закінчила професійне училище за спеціальністю муляр-штукатур. Кілька років тому Наталю запросила в гості товаришка в село Лобачів. Тут вона познайомилася з Михайлом. Вони закохалися. Почали зустрічатися. Згодом у Наталі народився перший синочок, Павлик. Не пройшло і року, як молода мама дізналася, що вона знову вагітна. З цього моменту її життя повністю перевернулося. В домі починаються скандали. Батьки чоловіка відмовляються визнавати майбутню дитину своєю, вважають, що вона від іншого, що вони не будуть виховувати в домі байстрюка і намовляють до такої ж думки Михайла, згадуючи при цьому складні матеріальні обставини, в яких опинилася родина. Мама Михайла каже, що готова дбати про Павлика, але іншої дитини вона не визнає. — Він цю дитину не признавав, — з тривогою розповідає Наталя, — Думав, що вона нагуляна. Не хотів її бачити. Поскладав мої речі і вигнав із хати. Я думала, — продовжує вона, — щоб дитина не мучилася і я не мучилася, покінчити з життям. Але щось вберегло її від такого вчинку. Відтоді Наталя шукала прихистку по різних хатах, де тільки могла. І в одній з них народила маленького Борьку. — Пригадуючи своє дитинство, я не хотіла, щоб мій син залишився сиротою, — зізнається Наталя. Вона поїхала в районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, сподіваючись хоч якось знайти вихід із ситуації Тут їй розповіли про існування центрів матері і дитини, один з яких мав найближчим часом відкритися неподалік, у Фастові . Наталя відразу помчала туди з маленьким Борькою. Так вона стала першою клієнткою нового Центру. — Наталя спочатку була дуже замкнутою, на питання відповідала «так» або «ні». Багато плакала, — розповідає соціальний педагог Центру «Мати і дитина разом» Тетяна Кас’яненко, яка безпосередньо проводила роботу з цією клієнткою. — І якщо до інших в гості приїздили родичі чи знайомі, то до неї ніхто, жодного разу. Та потроху її життя почало змінюватися. Тут, у Центрі матері і дитини, Наталя знайшла цілковитий спокій і затишок для себе і своєї дитини. В Центрі Наталя познайомилася з іншими дівчатами, знайшла друзів і зрозуміла, що вона не сама. Почала більше доглядати за своєю зовнішністю, в порівняні з тим, якою неохайною вона приїхала сюди, почала акуратніше вдягатися і навіть відвідала перукарню.
|
.jpg)
